Немає людини, яка б жила і не грішила. У християнській традиції гріхи класифікують, і найвідоміший перелік — «сім смертних гріхів», які в православ’ї частіше називають «духовними пристрастями». Якщо ці пристрасті запанують над людиною, вони здатні породжувати й інші гріхи.
Що ж це за пристрасті, які загрожують духовною смертю? Як відрізнити гординю від почуття власної гідності? Чи лінивство — це те саме, що прокрастинація, і чим воно небезпечне? Чи завжди обжерливість та гнів залежать від волі людини? І зрештою, чи справді ці гріхи «смертельні»?
Про це розмовляємо зі священником ПЦУ, православним блогером Юліаном Тимчуком.
Священник ПЦУ Юліан Тимчук
«У жодному місці Святого Письма не зустрічається відомий нині перелік “семи смертних гріхів”»
Часто в різних джерелах читаємо про так звані сім смертних гріхів. Чи в православній церкві є така класифікація? І чим «смертні гріхи» страшніші за інші?
У православній церкві немає догматичного, затвердженого списку «смертних гріхів». Однак про смертні гріхи читаємо в Біблії. У першому посланні апостола Іоана Богослова він говорить: «Є гріх на смерть». Але в жодному місці Святого Письма не зустрічається відомий нині перелік «семи смертних гріхів», який часто використовують в літературі й кіно. Він сформувався значно пізніше, зокрема, в монашій традиції. У IV столітті монах Євагрій Понтійський говорив про вісім головних гріховних помислів і пристрастей. Пізніше Іоан Касіян, якого поважають і у західній, і у східній церкві, поширив цю традицію на заході. А вже папа Григорій Великий у VI столітті систематизував її у відомий перелік семи смертних гріхів. У середньовіччя в західному богослов’ї цю тему розвинув Фома Аквінський.
У православній традиції ми говоримо не про «сім смертних гріхів», а радше про сім головних пристрастей, з яких народжується багато інших гріхів. Навіть найменший гріх віддаляє нас від Бога. А смертний гріх — це коли людина свідомо живе в ньому і не має бажання каятися.
Сім смертних гріхів та чотири останні речі. Ієронім Босх.
«Не треба плутати гордість із почуттям власної гідності. Християнин не повинен себе принижувати і думати: “Я ніхто і нічого не вартий”»
Поговорімо про кожен із цих гріхів чи то пак — гріховних пристрастей. Зазвичай, першою в переліку стоїть гордість (або ж гординя). Як зрозуміти, що маємо цей гріх, як не сплутати його з почуттям власної гідності?
Гордість починається там, де людина ставить себе у центрі всього: мовляв, я найкращий, я завжди правий, ніхто мені не потрібен, навіть Бог. Але не треба плутати гордість із почуттям власної гідності. Християнин не повинен себе принижувати і думати: «Я ніхто і нічого не вартий».
Як розпізнати гордість? Передусім — це нездатність визнавати власні помилки. Якщо людині важко визнати: «Вибачте, я помилився, ви мали рацію», то це перші ознаки того, що людина впадає в гордість. Але від цього є ліки. Щоб подолати гордість, потрібно розвивати в собі смирення. Смирення — це не слабкість, а навпаки — здатність бачити свої сильні й слабкі сторони і визнавати це.
Як щодо жадібності?
Можна бути дуже багатим, але не бути рабом грошей. Можна мати зовсім мало і бути справді жадібним. Проблема починається тоді, коли майно починає володіти людиною, а не людина своїм майном, коли заради статків, грошей готові обманювати, переступити через ближнього і зрадити свою совість. Але й проти жадібності є антидот — щедрість. Варто навчитися ділитися, давати милостиню, жертвувати. Тож і жадібність лікується.
Хіть або ж хтивість…
Статеві стосунки, ясна річ, не є гріхом — Бог створив нас чоловіком і жінкою. Проблема починається тоді, коли інша людина перестає бути для мене особистістю і стає просто об’єктом задоволення. Християнство закликає нас не ненавидіти власне тіло, а навчитися ним правильно керувати. Не тіло має керувати людиною, а людина своїм тілом і своїми думками.
Священник ПЦУ Юліан Тимчук
«Особливо проявляється заздрість сьогодні через соцмережі. Будьмо відверті: ми постійно порівнюємо своє реальне життя з чужою красивою картинкою»
Заздрість теж серед смертних гріхів. Тож вона не буває «білою»?
Якщо людині погано від того, що іншому добре, — це є заздрість. У сусіда — кращий автомобіль, у колеги — більша зарплата, у когось — більше підписників, успішна кар’єра, щаслива сім’я… І замість того, щоб порадіти за цю людину, відчуваємо роздратування. А особливо проявляється заздрість сьогодні через соцмережі. Будьмо відверті: ми постійно порівнюємо своє реальне життя з чужою красивою картинкою. І тут питання, хто буде відповідати за гріх: людина, яка створює цей контент, чи людина, яка його споживає? Ну, насправді, відповідальність буде і на тому, хто створює ілюзію, і на тому, хто її бачить. Лікується заздрість дуже просто — почуттям вдячності. Треба навчитися бачити не тільки те, чого я не маю, а й те, скільки Бог уже мені дав. І варто навчитися розвінчувати міфи про життя з інтернету: у 90% випадків — це гра на публіку. Задля охоплень і популярності.
А обжерливість? Здається, що такого гріховного в тому, що людина любить поїсти?
Обжерливість (церковнослов’янською — чревоугодіє) я б ще назвав «апетитозалежність». Тут йдеться про споживання їжі, і здавалося б, що може бути не так? Адже в Біблії читаємо, як Ісус Христос із Марією були на весіллі, зрештою, як Христос зібрав усіх на Тайну вечерю, та й багато інших зустрічей, розмов, проповідей відбувалося за трапезою. Та гріх починається тоді, коли задоволення від їжі стає метою. Ми часом бачимо, як люди накуповують без міри продуктів у супермаркетах, влаштовують розкішні застілля, на яких можна нагодувати в кілька разів більше людей, а потім їжу викидають… Хіба ж це не гріх?
Нещодавно я повернувся зі Святої гори Афон. Я мав честь служити в одному з монастирів літургію. І там є така цікава традиція: одразу після богослужіння всі монахи і паломники йдуть у трапезну, сідають до столу і беруться за страву. Їдять досить швидко. Бо тим часом один із монахів читає молитву чи рядки з Життя святих. І доки він читає, доти всі їдять. Як тільки перестає — трапеза завершена. Це не дає можливості переїдати. І це дуже корисна традиція. Їжа не повинна керувати нами.
Немає людини, щоб жила і не грішила.
«Гніватися — ще не означає грішити… Ісус Христос теж гнівався»
Гнів. Напевно, кожен цим грішить, особливо в наш час, коли маємо на кого гніватися?
Гніватися — ще не означає грішити. Гніватися людина може, тому що це одна з емоцій, які відчуваємо. Ісус Христос теж гнівався. У Гефсиманському саду він докоряє Петрові, Якову та Івану, що вони заснули замість того, щоб пильнувати. Можна обурюватися несправедливістю, можна гніватися, бачачи зло, але проблема починається саме тоді, коли гнів перетворюється на ненависть, помсту і бажання принизити чи навіть знищити іншу людину. Треба вчитися боротися зі злом, не дозволяючи йому оселятися у власному серці.
Лінивство. Чи це те саме, що зараз це називають прокрастинацією, яку психологи вважають інколи виправданою і навіть корисною?
Люди часто цим грішать, зокрема, молодь. Однак тут треба теж бути обережним у висновках. Бо, скажімо, втома — це не гріх, а відпочинок — не означає лінощі. Гріховне лінивство — це радше свідома недбалість. Наприклад, я знаю, що повинен щось зробити, можу це зробити, маю сили це зробити, але постійно нехтую своїми обов’язками. Як із цим впоратися? Не чекати особливого натхнення, починати з маленьких кроків і виховувати в собі дисципліну.
Щодо прокрастинації, коли людина відкладає справи до останнього. Це виправдано тільки у випадку, якщо людина справді зайнята іншими нагальними справами. На мою думку, є дві причини зриву дедлайнів. Перша — людина зайнята, у неї дуже багато справ, вона не може все встигнути, і тому горять дедлайни. Друга — коли свідомо відкладаєш роботу, маючи можливість її зробити. От у другому випадку — це гріх.
Покаятися ніколи не пізно.
«Якщо ідеологія виправдовує війну, вбивство, брехню, захоплення чужого, ненависть і насильство, то очевидно, що це суперечить Євангелію»
Які гріхи притаманні сучасному українському суспільству? Політикуму? Владі? Загалом публічним людям?
Священнику краще починати не з чужого гріха, а зі свого… Але так, є спокуси, які справді дуже помітні: жадібність, корупція, брехня, заздрість, гордість, ненависть, байдужість до чужого болю, прагнення до влади лише заради влади. Публічні люди часто грішать марнославством: робиш добро напоказ, щоб це побачили, похвалили, поставили «лайк» і написали коментар.
А як щодо нашого ворога, який будує свою ідеологію на гордині, заздрості, гніві?
Якщо ідеологія виправдовує війну, вбивство, брехню, захоплення чужого, ненависть і насильство, то очевидно, що це суперечить Євангелію. І тут питання до тих людей, які підтримують таку ідеологію: чи ви не бачите, що вона суперечить заповідям? Це ж особливо страшно, коли зло намагаються прикрити ім’ям Господа, мовляв, «Бог так велів». Нікому так Бог не велів. Це ваш гріх.
«Покликав заміж, але попередив, що я не буду на першому місці». Чому дівчата виходять заміж за священників
Кожна людина має можливість покаятися, поки вона є тут, на землі. Інше питання, чи захоче вона каятися? Бо замало сказати: «Мені шкода». Треба визнати зло злом, перестати його чинити і виправити завдану шкоду. З огляду на наслідки їхнього гріха, виправити їх неможливо.
«Євангеліє — це взагалі історія не про бездоганних людей…»
Чи можливо взагалі не грішити? І чи мають в Бога шанс ті, що чинять смертні гріхи?
Якщо людина скаже: «Я не грішу», думаю, це вже вияв гордості. Апостол Іоан говорить прямо: «Коли кажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо». Коли я, як священник, на сповіді бачу людину, яка приходить не задля покаяння, а щоби її похвалили — це не сповідь. Суть християнського життя не в тому, щоб ніколи не впасти. Суть — не залишитися лежати після того, як ти впадеш. Для цього нам дані молитва, Євангеліє, сповідь, причастя, піст і добрі справи. Не як покарання, а як допомога людині знову і знову навернутися до Бога.
Євангеліє — це взагалі історія не про бездоганних людей. Апостол Петро зрікся Христа. Апостол Павло переслідував християн. Розбійник на хресті прожив далеко не святе життя, і все одно сказав Христос йому: «Сьогодні будеш зі мною в раю».
Покаятися ніколи не пізно. Поки людина живе, ці двері для неї відкриті.