Здавалося б, зі суспільного дискурсу якось непомітно зникло слово «геноцид».
І це зрозуміло. Ми втомилися, і часто доводити очевидне на п’ятому році війни вже бракує сил. Проте воно й досі недостатньо очевидне для багатьох.
Знищення книжок — це насильницьке позбавлення голосу. Це історії, які, можливо, ніколи не повернуться на папір. Це видавництва, які можуть не знайти в собі сил відновитись. Це автори, які можуть загинути і вже нічого не написати, або просто не бути надрукованими. Це знання, які не отримають наші діти. Це чийсь досвід, який міг би стати для нас надією та опорою, і який ми не переживемо та не пропустимо крізь себе.
Цікаво, що сам Рафаель Лемкін, автор концепції геноциду, розглядав знищення групи як багатовимірний процес. І культурний геноцид був його частиною.
У проєкті Конвенції ООН про злочин геноциду 1947 року зазначалося:
«систематичне знищення книжок, виданих національною мовою, та релігійних творів, а також заборона нових публікацій».
Але пізніше поняття «cultural genocide» (культурний геноцид) було вилучене. Остаточна Конвенція зосередилася на фізичному та біологічному знищенні групи.
Тому юридично знищення книжок саме по собі не є окремою формою злочину геноциду. Але воно є ознакою ширшої політики знищення — проявом геноцидного наміру. Що в нашому контексті звучить досить іронічно, майже знущально.
Минуло майже 80 років відтоді, як світ почав говорити про ці речі. Тим, хто зазнав геноциду, часто досі бракує голосу. Росія продовжує бути росією: знищує, випалює, краде, катує. А нам, попри все, досі треба доводити те, що здається очевидним: Росія здійснює геноцид українського народу.
Сьогодні нам усім потрібна українська книжка.
