27 серпня виповнилося б 85 років одному з найвидатніших українських акторів Богдану Сильвестровичу Ступці. Лауреат Шевченківської премії, народний артист України, він назавжди пішов зі сцени у 70 років через хворобу, залишивши по собі пам’ять про незабутні ролі Тев’є-Тевеля, Миколи Задорожного та багатьох інших.
За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка зіграв десятки театральних ролей і на початку 1970-х років яскраво ввійшов у кінематограф. Його дебютом у кіно стала стрічка Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою». На перетині тисячоліть, вже як досвідчений іменитий артист, який у 1999–2001 роках обіймав посаду міністра культури, Богдан Ступка зіграв головну, вельми провокативну роль у першій великобюджетній українській стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Він також підтримав важливі фільми «Мамай» та «Богдан Зиновій Хмельницький».
Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються важливими й актуальними? Який фільм за його участю був репресований? Про це розповів Укрінформ, поспілкувавшись із кіно- та театрознавцями.
«Мегаакторство розливалося й наповнювало всіх довкола», – так описує Богдана Ступку театрознавиця Ганна Веселовська. Вона додає, що для актора «весь світ був театром».
Богдан Ступка в ролі Дон Жуана
За словами докторки мистецтвознавства, Богдан Ступка для поколінь українців став знаковим артистом, здатним втілити будь-який образ. «У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять – шаленого Дон Жуана, в сорок п’ять – батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст», – коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України. Вона також згадує його кіноролі – від перших, «наче пробних та несміливих», до останніх, «потужних, як торнадо, що заливали енергією екран».
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
«Його домагально-запитальні інтонації дряпають душу. Його невиправний галицький акцент – не неподоланність, а мимовільне драмо-іронічне відчуження від узвичаєного сценомовлення», – так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.
Кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює творчу співпрацю Богдана Ступки із Сергієм Данченком із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Цей творчий тандем став явищем не лише українського театру, а й української культури загалом.
Любовний трикутник «Украденого щастя»: виконавці Федір Стригун, Таїсія Литвиненко і Богдан Ступка, 1976 р.
Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після завершення Богданом Ступкою навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької у 1961 році. Вже незабаром глядачі мали змогу бачити постановки, що виходили за межі соцреалізму, в який тоталітарна система загнала український театр.
Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тому сцена й закулісся були для нього звичними змалку. Вищу освіту він здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету, а згодом – на театрознавчому факультеті Київського інституту театрального мистецтва.
Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Він розпочав його з ролі Механтропа у постановці «Фауст і смерть». Акторський талант артиста багатогранно розкрила роль Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою, прем’єра якої відбулася у 1971 році.
Богдан Ступка та Степан Олексенко у виставі «Украдене щастя»
Наступним значним образом став Річард ІІІ в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, прем’єра якої відбулася у травні 1974 року. Сценічна постать безжального правителя притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької.
Потім була вистава «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка. Постановка у Львові з’явилася у 1976 році, а згодом, коли Сергій Данченко перейшов працювати до Київського Театру імені Івана Франка, він забрав із собою Богдана Ступку. Столична прем’єра відбулася через три роки.
Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс назвав символічним мостом між Львовом і Києвом для Богдана Ступки. Цікаво, що актор зіграв не вояра Михайла Гурмана, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником змови.
«Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава – про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», – писав Олег Вергеліс.
Богдан Ступка в Києві
Режисер створив історію стриманих бойків. Богдан Ступка щоразу показував особливий образ Миколи Задорожного, переконуючи глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця».
РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ
Варто пам’ятати, що в радянські часи театри й інші заклади культури виконували ідеологічні функції. Це помітно у репертуарі кожного театру того періоду, в якому були задіяні провідні актори.
Дуже красномовно про ту атмосферу свідчить наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц.р. запланована поїздка театру ім. І. Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з’їзду КПРС».
У тій поїздці франківці показували в Болгарії виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка грав головну роль. У жовтні 1982 року театр гастролював у Югославії з «Украденим щастям».
На зйомках фільму «Осяяння»
Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у фільмі «Осяяння» режисера Володимира Денисенка. Роботи Денисенка не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ ученого-інтелектуала, який контрастував із реальністю тогочасного радянського суспільства. У фільмі також використано духовну музику Максима Березовського «Не отвержи меня во время старости», яку замовчувала радянська влада.
Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» було стримано зустрінуте в Україні, а в московських кіновиданнях з’явилася серія розгромних статей. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографу. Фільм на десятки років зник з екранів.
На зйомках фільму «Осяяння»
«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла лише одна позитивна копія, яку віднайшли. Довженко-Центр відновив фільм, і його демонстрували у 2024 році. До речі, у фільмі показують портрет Богдана Ступки, створений художником Іваном Марчуком. Після зйомок картина зникла, але кілька років тому її придбав Національний художній музей.
Фото Театру імені Івана Франка
На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці. Богдан Ступка обіймав посаду міністра культури з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001 року. Кінознавиця Лариса Брюховецька згадує, що на запитання про міністерську роботу актор відповів: «Думаю…» – з багатозначною іронією.
Кадр із фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»
За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдан Ступка став міністром культури, відбулася реанімація українського кіно, яке потерпало від браку коштів і відсутності державної стратегії розвитку. «А тоді втримати кіно на плаву – вже немало», – підкреслює Лариса Брюховецька.
З кінця 1970-х років Богдан Ступка не раз виконував ролі відомих постатей української історії та культури. У фільмі «Дударики» він зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.
До зйомок у художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993 році вийшов науково-просвітницький фільм «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», де гетьманував Богдан Ступка.
Після міністерського крісла актор очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Ці одинадцять років були наповнені тріумфами, але й драмами. Проте ніщо не може знівелювати справжнього таланту.
Валентина Самченко, м. Київ