Майже дев’яносто років тому коробка з-під цукерок, передана агентом НКВС на роттердамській вулиці, обірвала життя людини, яку радянська система вважала настільки небезпечною, що Сталін особисто віддав наказ його вбити
Тепер, коли Україна воює за власне існування, останки Євгена Коновальця готують до повернення на землю, за яку він боровся. Це мало б бути простою історією справедливості, що нарешті настала. Натомість це історія про болотисту землю, яка не тримає трун, про суд, який забороняє ховати там, де вже ховають, про ракети, що можуть прилетіти в момент, коли труна опуститься в яму, і про західних сусідів, які бачать у цьому поверненні не примирення з минулим, а його реванш. Тому повернення Коновальця – це не лише гарна церемонія для піднесення патріотизму у непрості часи. Це також дзеркало, у якому Україна воєнного часу бачить саму себе: свою потребу в героях і проблеми, які з цим перепохованням пов’язані.
Людина, яку боялася імперія
Щоб зрозуміти, чому саме Коновальця вирішили ексгумувати і привезти у майбутній Національний пантеон – після символічного відкриття цієї черги полковником Андрієм Мельником навесні 2026 року, – варто пригадати, ким він був.
Офіцер Січових стрільців, полковник армії УНР, людина, яка після поразки визвольних змагань не склала зброї подумки навіть тоді, коли склала її фізично. У 1920 році він створює Українську військову організацію, а в 1929-му стає першим головою Організації українських націоналістів – структури, задуманої як інструмент боротьби за відновлення держави, яку втратили у революційні часи.
Але найпереконливішим доказом того, ким був Коновалець, стала не його цікава біографія, а саме смерть.
23 травня 1938 року в Роттердамі агент радянської розвідки Павло Судоплатов вручив йому подарунок – коробку цукерок із вмонтованою бомбою. Пристрій спрацював із затримкою, достатньою, щоб убивця встиг зникнути. Москва не витрачає ресурси спецслужб на людей, які їй байдужі. Якщо СРСР вважав за потрібне ліквідувати керівника еміграційної організації особисто, за тисячі кілометрів від власних кордонів, це означає одне: Коновалець був загрозою не лише символічною. Тим більше, що указ про його вбивство віддав особисто сам Йосип Сталін.
І саме тому сьогодні, коли та сама імперія – тепер під іншим прапором – знову намагається довести, що української суб’єктності не існує, постать людини, яку вона одного разу вже визнала небезпечною достатньо, щоб убити, набуває ваги, яку важко переоцінити.
В Українському інституті національної пам’яті наголошують, що перепоховання полковника Євгена Коновальця – історична подія повернення українських героїв Визвольних змагань першої половини ХХ століття, які були поховані на чужині, але мріяли знайти вічний спокій на батьківщині.
“Євген Коновалець – постать, масштаб якої важко переоцінити. Командир Січових Стрільців, співзасновник і перший керівник Української військової організації, перший голова ОУН – він одним з перших усвідомив просту й водночас фундаментальну істину: Україна не може існувати без власної держави і власної армії. Цій ідеї він присвятив усе своє життя. У 1938 році його вбив російський агент, адже для СССР він був одним із найнебезпечніших ворогів”, – відзначив голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Пантеон, якого ще немає, і черга, яка вже є
Ідея Національного пантеону видатних українців – не нова, вона зринала десять років тому, коли стало очевидно: держава, яка не дбає про місце спочинку власних символів, ризикує довіряти чужим цвинтарям розпоряджатися своєю пам’яттю.
І ось у квітні 2026-го Володимир Зеленський оголосив про створення такого меморіального комплексу офіційно. Робочу групу очолив Український інститут національної пам’яті, також за участі різних експертів. як Андрій Шевченко від Світового конгресу українців. Попередній реєстр налічує близько сорока імен – від Шухевича й Кука до Коновальця, Бандери й Мельника.
Мельника, разом із дружиною Софією, вже перепоховали навесні на Національному військовому меморіальному кладовищі – тимчасово, до завершення будівництва самого пантеону. Тепер настала черга Коновальця, чиї останки понад вісім десятиліть спочивали на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі, у землі, яка не мала до нього жодного стосунку, крім того, що там його вбили. Логіка симетрична й майже безсумнівна: людина, яку СРСР позбавив права бути похованою вдома, нарешті це право отримує. Проблема в тому, що саме “вдома” сьогодні означає землю, яка сама перебуває в суперечці – юридичній, екологічній і, як виявляється, майже метафізичній.
Створення українського пантеону передбачає низку нюансів, яких в інших країнах просто немає, – Алфьоров
Земля, яка не тримає
Ось де риторика патріотизму, на жаль, зустрічається з болотом у буквальному сенсі. Національне військове меморіальне кладовище в Мархалівському лісі під Києвом, де вже спочив Мельник і де готуються прийняти Коновальця, торік стало об’єктом судового процесу.
Верховний Суд України визнав незаконною зміну цільового призначення земельної ділянки природно-заповідного фонду під потреби кладовища – рішення, ухвалене за позовом мешканців сусідньої Мархалівки, які роками попереджали про підтоплення. Керівництво меморіалу запевняло, що ґрунтові води не піднімаються вище двох метрів від поверхні; мешканці публікували фотографії затоплених місць поховань. Міністерка у справах ветеранів назвала поховання полеглих недоторканними й доручила шукати юридичний механізм в обхід рішення суду; військові з Третього армійського корпусу назвали саме рішення “рейдерством за межею людяності”. Поховання, попри заборону, тривають і донині.
У цьому є щось майже алегоричне. Держава намагається побудувати постійне місце пам’яті на землі, яка юридично їй уже не належить і фізично її не тримає. Символ вічності зводять на ґрунті, який щовесни нагадує: нічого остаточного тут не буває. Можна прочитати це як недбалість бюрократії. А можна – і, певно, чесніше- як образ самої України воєнного часу: країни, яка мусить будувати монументи посеред хаосу, не маючи розкоші дочекатися ідеальних умов, бо ворог не чекає, і мертвих, яких треба гідно поховати, стає більше щодня.
Природні джерела заливають бетоном: підрядники намагаються уникнути нового затоплення Національного військового меморіалу
Труна під небом, у якому літають ракети й дрони
Є ще одна проблема про яку рідко говорять вголос: церемонія перепоховання постаті такого масштабу – це публічна подія, з відомою датою, відомим місцем, присутністю високопосадовців. У країні, де Київська область регулярно опиняється під ударами дронів і ракет (особливо балістичних, яких все важче збити через брак відповідних ракет до “Петріот”), будь-яке масове зібрання під відкритим небом – це розрахований ризик. Коновалець уже “пережив” одне вбивство від рук імперії, яка боялася його живого. Тепер у Кремля може з’явитися нова ціль, тим більше, що росіяни вже стріляли по кладовищах, музеях, церквах – тим самим показуючи своє ставлення до сакральних речей.
Звісно, що жити у країні, яка воює – це завжди небезпека. Але сам факт, що у час війни за свою ідентичність звозити в одне місце символічні останки героїв, яких раніше боялася Москва і зараз теж реагує, як бик на червоне, – означає піддавати ризику цю пам’ять. Звісно, ризик тут не аргумент проти символу. Він – частина ціни, яку країна платить за саме право мати символи в часи, коли ворог хоче довести, що в неї їх немає.
Навіщо символ узагалі, коли треба стріляти – відповідь очевидна
Скептики можуть запитати: чи не розкіш це – перейматися прахом столітньої давнини, коли бракує людей на позиціях, коштів на дрони, снарядів на батареї? Відповідь, яку дає власне сама війна, очевидна, бо українські символи – не розкіш воюючої нації, а частина її боєкомплекту.
Армія, яка не знає, за що стоїть довше ніж за квадратний кілометр окопу, втомлюється швидше за ту, яка пам’ятає, що бореться за продовження історії, розпочатої задовго до неї. Коновалець, Шухевич, Мельник, Бандера – це не суперечка про минуле заради минулого. Це спроба сказати собі й ворогові одночасно: ця боротьба не почалася 2014-го й не 2022-го, вона має коріння, які неможливо вирвати навіть бомбою в коробці з-під цукерок.
Саме тому підтримка перепоховання серед українців, особливо серед тих, хто на фронті чи має до нього стосунок, зрозуміла і по-своєму логічна. У час, коли щодня потрібно пояснювати собі, за що саме гинуть люди, постать, яку сама імперія-агресорка колись визнала вартою фізичного знищення, стає доказом від протилежного: якщо тебе так боялися, що наказали ліквідувати – значить, правда твоя мала і має велику символічну вагу.
Поляки лише чекають нагоди
І все ж тут доводиться згадати незручне питання, а що там поляки?
Так, у кожної нації свої герої, і це нормально – Франція не питає дозволу в німців, кого класти до Пантеону в Парижі, Польща не радиться з Литвою щодо Вавеля. Але Коновалець, а ще більше – рух, який він започаткував, для наших західних сусідів у більшості означає не героїчну боротьбу за незалежність, а “бандитизм”, як люблять казати поляки. Бо у них будь-яка загадка про ОУН, УПА та її лідерів веде до одного – Волинської трагедії (при тому, що вона відбулася за 5 років після смерті Коновальця). Тобто це однобічна пам’ять, яку вони викристалізувались в такому форматі попри те, що українські історики й посадовці послідовно наголошують: трагедія 1943–1944 років була взаємним кровопролиттям, а не актом в один бік.
Як пам’ятаємо, перепоховання Мельника навесні разом з присвоєнням одному з підрозділів почесного звання “імені Героїв УПА” вже викликало гостру реакцію у Варшаві – від демаршу керівника польського Інституту національної пам’яті до публічної відмови експрезидента Леха Валенси від підтримки Зеленського та відомої історії з поверненням ордену Білого орла. Тому легко уявити, що повернення саме Коновальця, фігури ще масштабнішої, викличе не менший, а, можливо, й сильніший резонанс.
Польські медіа вже скептично про це пишуть і, звісно, зводять все до Волинської трагедії. Наприклад, Wirtualna Polska написала, що Коновалець створив організаційний апарат і виховав командні кадри, які згодом здійснили “масове винищення цивільного населення на Волині”. А видання Interia прямо згадує можливу польську реакцію, яка буде знову наростати. Тобто польські медіа вже пов’язують повернення Коновальця не тільки з історією, а й із сучасними польсько-українськими відносинами.
І ось тут доводиться поставити питання, яке не має комфортної відповіді: чи варто зараз, коли кожна тонна українського зерна, металу й руди залежить від того, чи пропустить нас Дунай, залізниця через Ягодин чи польські порти в Гданську та Гдині – бо Одеса, Чорноморськ і Південний, які до недавнього часу обробляли понад 90% морського вантажообігу, тижнями стоять без жодного іноземного судна через російську блокаду, – чи варто саме зараз давати сусідові, і без того найважливішому транзитному коридору на Захід, ще один привід для образи? Це не питання про те, чи має Україна право на власну пам’ять. Має, безумовно. Питання інше: чи можна відокремити право на пам’ять від ціни, яку доводиться платити за кожну дипломатичну тріщину в момент, коли союзники потрібні як ніколи – не для оплесків на церемонії, а для того, щоб пропустити вагон із пшеницею через кордон.
Тут немає простого рішення, і будь-яка спроба його вигадати була б нечесною. Можна вшановувати Коновальця вдома, не вимагаючи від Варшави визнання його героєм – так само, як Україна не вимагає від себе визнавати героями діячів польської історії, чиї руки не безкровні щодо українців. Можна розділяти внутрішню пам’ять і зовнішню дипломатію, хоча на практиці ці дві площини завжди протікають одна в одну, як ці ж ґрунтові води в Мархалівському лісі…
Дім, якого ще немає і повернення, яке вже почалося
Може, у цьому й полягає найчесніша відповідь на питання, чи варто перепоховувати Коновальця та інших саме зараз. Дім, куди він повертається, ще не добудований – у прямому сенсі: пантеону фізично не існує, є лише тимчасове поле на землі, чий правовий статус оскаржується у суді. У переносному сенсі – теж: Україна, яка приймає назад свого символа, сама перебуває в мінливих процесах. Ситуація на фронті не остаточна, союзи з іншими країнами – не безумовні, і ніхто не може гарантувати, що буде завтра.
Але, можливо, саме тому це повернення й відбувається зараз, а не в якийсь гіпотетичний мирний час, коли все буде зручніше і будуть інші питання. Коновалець усе життя боровся за державу, яка існувала більше як намір через втрату державності у часи визвольних змагань. Було б дивною справедливістю чекати, поки Україна стане безпечною та ідеальною у різних сенсах, щоб нарешті покласти Коновальця в її землю. Символи не чекають зручного моменту, бо вони, у більшості, або потрібні зараз, коли важко, або не потрібні в зручні часи. Труна, що зараз вертається з Роттердама додому, везе не лише прах людини, вбитої за те, що вірила в Україну. Вона везе запитання, на яке кожне покоління відповідає по-своєму: чи готові ми, живі, бути гідними того дому, який обіцяємо мертвим, котрі за нього боролися і віддали життя.
Головний нічний жах Сталіна: 135 років від народження архітектора українського спротиву Євгена Коновальця
Додати Еспресо як бажане джерело в Google Читати Еспресо в Telegram