Перша пересадка органа: історія українця Юрія Вороного, що випередив час
9 серпня (21 серпня за новим стилем) 1895 року в селі Журавка на Полтавщині народився Юрій Вороний. Йому судилося пережити бій під Крутами, німецький полон та допити радянських спецслужб. А між цими подіями — виконати операцію, яку весь світ визнає першою в історії людства пересадкою цілого органа.
3 квітня 1933 року в звичайній херсонській лікарні хірург Юрій Вороний пришив помираючій жінці нирку померлого донора. Пацієнтка прожила після цього лише два дні. І хоча операція була невдалою, вона назавжди залишиться відправною точкою клінічної трансплантології. Цікаво, що світ дізнався про неї не від радянської медицини, яка часто засекречувала важливі досягнення, а з італійського медичного журналу. Тому Юрій Вороний не отримав ні Нобелівської премії, ні спокійного життя. Натомість, після німецького полону, він отримав “вовчий білет” та посаду звичайного районного уролога. Ось така доля людини, яка змінила медицину, живучи в країні, що цінувала своїх геніїв лише посмертно.
Від сина математика до лікаря: клятва на могилі батька
Батько Юрія Вороного – відомий математик, фото: соцмережі
Юрій Вороний, у метричній книзі записаний як Георгій Георгійович, народився 9 серпня (21 серпня за новим стилем) 1895 року в селі Журавка на Полтавщині. Його родина була видатною за українськими мірками початку ХХ століття. Батько, Георгій Феодосійович Вороний – математик зі світовим ім’ям, професор Варшавського університету, автор знаменитої “діаграми Вороного”. Дід був просвітником, співзасновником безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді Києва разом із Михайлом Драгомановим.
У 1908 році, коли Юрію було тринадцять, батько раптово помер від важкої ниркової недостатності. На могилі батька обидва сини, Юрій та його старший брат Олександр, дали слово стати лікарями. Іронія долі: людину, яка визначила майбутнє трансплантології нирки, до медицини привела саме смерть батька від хвороби нирок.
Юрій вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира в Києві в час розпаду Російської імперії. Перша світова війна застала його студентом-медиком. Він пішов добровольцем у перев’язувальний загін, що допомагав пораненим на фронті.
Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) доброволець-патріот вступив до перев’язувального загону військ Центральної Ради. 16 (29) січня 1918 року він опинився серед п’яти сотень юнаків, студентів і гімназистів, які під станцією Крути намагалися стримати шеститисячний більшовицький загін Муравйова на підступах до Києва.
Вороному пощастило вижити. Разом із групою поранених студентів він урятувався, а виходжувала його медсестра Віра Нечаївська, з якою він невдовзі одружився. Пізніше він ще встиг повоювати у війську Симона Петлюри. Ця сторінка біографії – участь у бою, який радянська влада ненавиділа найбільше, – визначила все його подальше життя. Тавро “неблагонадійного” та “українського буржуазного націоналіста” супроводжувало його спецслужби не одне десятиліття, навіть коли він став гордістю світової медицини.
Після війни, у віці двадцяти п’яти років, випускник медичного факультету дивним чином змінив ім’я та по батькові з Георгія Георгійовича на Юрія Юрійовича. Можливо, він намагався “ретушувати” дворянське походження, або ж просто йшов за духом часу. Під цим ім’ям він і увійде в історію медицини.
Зацікавленість тим, чого ще не існувало
Юрій Вороний (крайній зліва у середньому ряду), Херсонський медичний інститут, фото: Укрінформ
У середині 1920-х років трансплантологія як наука ще не народилася – існували лише розрізнені експерименти. Ще наприкінці ХІХ століття віденський хірург Еммеріх Ульманн пересаджував нирку собаки на шию кози, але орган відторгався за п’ять днів. Французький хірург Алексіс Каррель, працюючи у США, розробив техніку судинного шва, за яку отримав Нобелівську премію у 1912 році. Саме ця техніка уможливила пересадку органів. Але про клінічну пересадку органа живій людині ніхто серйозно не говорив, адже імунна система вбивала будь-який чужорідний трансплантат. Про її існування в сучасному розумінні медицина ще тільки здогадувалася.
Вороний зацікавився цією майже фантастичною темою, працюючи асистентом у Києві під керівництвом професора Євгена Черняхівського, а потім – з 1926 року – на кафедрі факультетської хірургії в Харкові, у професора Володимира Шамова, який досліджував можливість переливання трупної крові. Тут молодий хірург почав ставити експерименти: пересаджував собакам яєчка, нирки, навіть цілу відрізану лапу. У травні 1930 року на харківському з’їзді фізіологів він продемонстрував колегам сенсацію – собаку з ниркою, пересадженою на шию, яка успішно функціонувала понад пів року.
Отже, до своєї головної операції Вороний підійшов не як авантюрист, а як людина, що роками методично відпрацьовувала техніку судинного шва на тваринах. Однак у 1931 році, попри наукові успіхи, його – “неблагонадійного” учасника бою під Крутами – з престижного Харкова спрямували до провінційного Херсона. Формально це було призначення головним лікарем обласної лікарні, але фактично – заслання подалі від очей столиці.
Херсон, 3 квітня 1933 року: сорок вісім годин, що стали початком трансплантології
Того дня до хірургічного відділення 1-ї Радянської міської лікарні Херсона привезли двадцятишестирічну жінку в напівпритомному стані. Оксана Галушко, посварившись із чоловіком, який її покинув, випила чотири грами нерозведеної сулеми – хлориду ртуті, яким тоді протруювали насіння. Отрута спричинила гостру ниркову недостатність: чотири доби в жінки не виділялася сеча. Ефективного лікування ртутного отруєння тодішня медицина не знала.
Майже одночасно в ту саму лікарню з міської вулиці привезли непритомного шістдесятирічного чоловіка з переломом основи черепа. Він помер у приймальному покої. І тут Вороний ухвалив рішення, на яке наважився б далеко не кожен хірург того часу: використати нирку померлого, аби врятувати жінку. Проблема полягала в тому, що групи крові не збігалися: у пацієнтки – перша, у донора – третя. Вороний вважав, що кров реципієнтки, як універсального донора, не викличе миттєвого відторгнення тканин, і за відсутності будь-якого іншого шансу вирішив ризикнути.
Операцію провели під місцевою анестезією. На стегні хворої сформували ложе для нирки, судини органа зшили за методом Карреля з артерією і веною стегна. Щойно наклали судинні шви – кровообіг у пересадженій нирці відновився, вона почала функціонувати самостійно.
Першу добу все виглядало обнадійливо. Але 5 квітня, приблизно через два дні після операції, настало різке погіршення, і о 21:40 пацієнтка померла… Тодішня наука ще не мала засобів боротьби з відторгненням чужорідних органів – на це людству знадобиться ще двадцять років і винайдення імуносупресивних препаратів.
Формально операція завершилася невдало, адже пацієнтку не врятували. Але по суті сталося дещо безпрецедентне – вперше в історії медицини людині пересадили цілий орган, узятий від трупа, і цей орган запрацював у новому тілі. До Вороного пересаджували шкіру, рогівку, окремі тканини. Цілий орган – ніколи.
“Замовчана сенсація”: як світ дізнався про Вороного не від СРСР
Тут починається сюжет, до болю знайомий кожному, хто вивчав радянську науку: видатне досягнення власної країни радянська система замовчала. Довгий час у СРСР про операцію херсонського хірурга просто мовчали, хоча факт підтверджувався офіційними документами. Тому медична громадськість дізналася про подію не з радянських часописів, а з доповіді британських трансплантологів на Всесвітньому конгресі анестезіологів та реаніматологів – і з публікації в італійському журналі “Minerva Chirurgica” 1934 року, де констатувалося: трупна нирка включилася в кровообіг і почала самостійно функціонувати.
Показово, що препарат тієї-таки пересадженої нирки досі зберігається на кафедрі патологічної анатомії Харківського національного медичного університету – фізичний доказ операції, яка мало не загубилася в радянських архівах.
До речі, ця перша спроба не була для Вороного останньою: він провів іще щонайменше п’ять пересадок нирки протягом наступних десятиліть, зокрема чотири операції 1949 року в Житомирі. Тоді він консервував трупні нирки терміном до 28 днів і використовував пересадку як метод “біостимуляції” за важкого нефриту – тобто не як остаточну заміну органа, а як спосіб дати власним ниркам пацієнта час відновитися. Жодна з цих операцій не завершилася довготривалим приживленням трансплантата – імунологічний бар’єр відторгнення на той момент подолати ще не вміли ніде у світі.
Полон, “вовчий білет” і робота районним урологом
Тим часом на хірурга, який щойно зробив відкриття світового рівня, чекала доля, типова для непокірного українського інтелігента в СРСР. У Херсоні на нього писали анонімні доноси, викликали на допити в ОГПУ – рятувало лише те, що місцева влада в 1934 році офіційно ухвалила постанову “Про захист тов. Вороного”, яка, втім, потоку наклепів не зупинила.
Далі був Харків, завідування кафедрою, і німецько-радянська війна, яка застала Вороного на окупованій території. Він лікував поранених цивільних, у 1941 році в окупованому Харкові пришив дівчині відірвану снарядом руку. Рятуючи родину від голоду, переїхав у село, працював звичайним сільським лікарем, потім хірургом медсанбату Червоної армії – і врятував від розстрілу сімдесят поранених бійців кавалерійської дивізії, видаючи їх за тифозних хворих. У 1943 році сам потрапив у німецький полон як санітар пересувного шпиталю, а наприкінці грудня втік і вийшов до своїх.
За сталінських часів сам факт перебування в німецькому полоні дорівнював підозрі у зраді. Формально Вороний минув фільтраційний табір, але після війни комуністичний режим видав йому фактичний “вовчий білет”: заборонив працювати практикуючим хірургом і викладачем у Харкові. Людина, чиє ім’я вже фігурувало в західній медичній літературі як піонера трансплантології, наступні шість років працювала звичайним урологом Житомирської обласної лікарні.
Лише 1950 року, значною мірою завдяки колишньому колезі, Вороного нарешті перевели до Києва – очолити Інститут переливання крові та невідкладної хірургії, де він і пропрацював до самої смерті 13 квітня 1961 року. Значна частина його наукових праць виходила під грифом “секретно”. Похований на Байковому кладовищі.
Хто насправді був першим: Вороний, близнюки Геррік і Нобелівська премія не йому
У світовій медицині сьогодні цю дистанцію проговорюють доволі чітко. Перша успішна – тобто з тривалим приживленням і виживанням пацієнта – пересадка нирки відбулася 23 грудня 1954 року в бостонській клініці Peter Bent Brigham Hospital. Тоді американський хірург Джозеф Мюррей пересадив нирку від одного з близнюків Геррік іншому. Оскільки близнюки були генетично ідентичними, імунна система реципієнта не відторгала “чужий” орган – це і зробило операцію успішною, а Мюррея – лауреатом Нобелівської премії з фізіології та медицини 1990 року.
Але саме класична монографія Девіда Х’юма – того самого американського хірурга, який разом з Мюрреєм робив перші пересадки в Бостоні, – прямо визнає Вороного першим у світі, хто здійснив алогенну пересадку нирки людині. Це визнання повторюється і в сучасних наукових оглядах та міжнародних статтях, де підкреслюють, що саме роботу Вороного, збережену в архіві Академії медичних наук України, слід вважати відправною точкою клінічної трансплантології нирки. Різниця між ним і Мюрреєм – не в майстерності хірурга, а в двадцяти одному році розвитку імунології.
Є в цій історії ще один прикрий нюанс, доволі показовий для того, як світ узагалі звик бачити Україну. У частині західних наукових публікацій хірурга й досі називають “радянським” або й помилково “російським” – попри те, що йдеться про етнічного українця, учасника бою під Крутами за незалежність УНР, який упродовж усього свого свідомого життя мав справу з радянською репресивною машиною саме через свою “українськість”. Це той випадок, коли навіть визнання пріоритету супроводжується стертою національною ідентичністю першовідкривача – сюжет, до болю знайомий і в інших царинах української науки та культури XX століття.
Пам’ять сьогодні
В Україні ім’я Вороного вшановують передусім у Херсоні – саме там, де все і сталося: вулицю, яка раніше носила ім’я Клари Цеткін, перейменували на його честь. Український Інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова, що продовжує справу, розпочату Вороним, у своїх наукових текстах прямо посилається на нього як на засновника напрямку.
У світовій медичній літературі – від підручників з історії трансплантології до профільних журналів – операцію 3 квітня 1933 року стабільно фіксують як першу в історії людства спробу пересадки цілого органа людині, а самого хірурга називають батьком клінічної трансплантології нирки, навіть попри те, що визнання це прийшло здебільшого post factum, через десятиліття після його смерті.
У підсумку залишається дивна й по-своєму дуже українська історія: людина, яка змінила світову медицину, все життя провела під наглядом спецслужб за те, що замолоду взяла в руки гвинтівку проти радянської окупаційної влади. Тоталітарна система розвалилася, натомість нирка, яку 3 квітня 1933 року пересадив херсонський хірург Юрій Вороний, і досі зберігається в банці зі спиртом на кафедрі патологічної анатомії в Харкові – німий свідок дня, коли медицина вперше переступила межу, яку до того вважали непереступною.