У лютому 2014 року Україна остаточно обрала європейський шлях. У лютому 2019-го Верховна Рада закріпила в Конституції стратегічний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. У лютому 2022-го російська агресія підтвердила безальтернативність цього шляху. Але яким є Західний світ, частиною якого прагне стати Україна? Які політичні ризики лежать не на східному, а на західному кордоні, і чи коректно говорити про Євроатлантику як єдиний політичний простір?
Єдиний євроатлантичний простір є породженням Холодної війни, де ключовим фактором консолідації була екзистенційна загроза з боку СРСР. Розпад соцтабору та поспішно оголошений “кінець історії” поставили під сумнів сенс існування НАТО. Відповіддю стало протистояння тероризму та боротьба з наркотрафіком. Інерційно Захід залишався монолітним у ситі дев’яностих і нульових, доки КНР не набула достатніх спроможностей для виклику США, а Велика рецесія 2008 року не загострила економічні проблеми Західного світу, зануривши Європу в кризу єврозони, що тривала до 2018 року. З другої половини десятиліття стало очевидно, що шляхи Старого і Нового світу розходяться.
Штаб-квартира НАТО в Брюсселі
Євроатлантичне розлучення
Сьогодні сумніватися в розбіжності довгострокових політичних пріоритетів США та європейських держав недоречно. Перші ознаки розладу можна було помітити ще під час Іракської війни 2003 року, коли Західна Європа, зокрема ФРН і Франція, не підтримали інтервенцію без мандата ООН. Криза 2008 року поглибила економічний розрив, а перша каденція Дональда Трампа (2016–2020) закріпила проблему падіння євроатлантичної єдності в публічному дискурсі, хоч і могла сприйматися як випадковий епізод. Проте моментом, коли пасивний дрейф Старого і Нового світу вперше отримав офіційне визнання на найвищому рівні, слід вважати листопад 2011 року, коли президент Обама оголосив американський “Поворот до Азії”. Надалі, попри загальне засудження політики Обами, президент Трамп продовжив лінію на переорієнтацію американського інтересу на Тихоокеанський регіон, загостривши відносини з Пекіном та запровадивши санкції проти технологічного сектору КНР.
У діях Вашингтона немає злого наміру — лише прагматизм та відстоювання власних інтересів. Американська економіка сповільнюється, боргове навантаження зростає, соціальні проблеми загострюються, тому Білий дім змушений обирати поле бою. Європа в цьому тандемі діє реактивно — довоєнний статус-кво, за якого Європа мала переваги американської безпекової парасольки, вільну торгівлю з усім світом, що дозволяла експортувати продукцію з високою доданою вартістю до Китаю, та дешеві російські енергоносії, відійшов у минуле. Європейці змушені адаптуватися, хоч воліли б жити по-старому.
Довгий час серед головних суперечностей міжатлантичної політики залишалося питання витрат на оборону. Ще під час першого терміну Дональд Трамп вимагав від партнерів по НАТО збільшити їх з 2% до 4% ВВП, аргументуючи, що США витрачають на цю сферу більше коштів, аніж європейці, відтак їм слід більше платити за власну безпеку. Ця вимога мала дві очевидні мети: перекласти більшу частину відповідальності за безпеку Європи на самих європейців, щоб США могли приділити більше уваги Азії, а також забезпечити нові замовлення для американського ВПК, який на той час був головним партнером для більшості держав Альянсу в оснащенні збройних сил. Звісно, не слід забувати, що оборонні компанії — традиційні спонсори Республіканської партії.
Лідери урядів на саміті НАТО під час Всесвітнього форуму в Нідерландах, 25 червня 2025 року.
Під час війни Росії проти України питання спроможності європейських партнерів по НАТО стало ще гострішим з огляду на безпосередню загрозу з боку РФ. Поки окремі держави Альянсу планують наростити видатки на оборону до 5% ВВП, США зменшують військову присутність у Європі. Водночас зовнішньополітичний волюнтаризм Дональда Трампа — атака на Венесуелу, погрози анексувати Гренландію (у серйозність яких європейці врешті повірили), кампанія проти Ірану (у яку Білий дім намагався також втягнути союзників по НАТО), підготовка до вторгнення на Кубу — унеможливлює координацію політики чи навіть саму комунікацію з Білим домом.
Ерозія євроатлантичного простору зменшує політичну суб’єктність НАТО і змушує європейських та позарегіональних акторів (у першу чергу РФ) ставити під сумнів готовність організації реалізувати положення статті 5 у разі агресії проти члена Альянсу. Це, своєю чергою, збільшує ризик поширення російської агресії на інші держави субконтиненту, передусім Балтії.
Сьогодні США та Європа мають більше розбіжностей у геополітичному позиціонуванні, ніж у роки жорстко дихотомічної Холодної війни. Вашингтон прагне подовжити гегемонію американської зброї, економіки, технологій і фінансової системи у світі, готуючись до можливого збройного загострення відносин з Китаєм, що виступає головним пертурбатором Pax Americana. 18 червня 2026 року під час промови в Брюсселі міністр оборони США Піт Гегсет оголосив про перехід до концепції “НАТО 3.0”, яка базується на принципах “неліберальної гегемонії”: щорічні внески США до бюджету НАТО тепер будуть прямо залежати від виконання європейцями їхніх зобов’язань з фінансування оборони, а європейський захист оголошено виключно європейською проблемою.
Піт Гегсет робить заяву перед зустріччю міністрів оборони країн НАТО в штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі, 18 червня 2026 року.
Інші амбіції мають європейці. Старий світ не встигає за технологічною гонкою Америки й Китаю, відтак намагається стати світовим регулятором, що, однак, створює додаткові проблеми для економічного росту після тривалої стагнації. Європа не бажає і не готова рятувати американську імперію ціною відносин з головним торговельним партнером — Китаєм, а головну загрозу субконтинент вбачає в Росії, тоді як США досі плекають ідею повторити дипломатію трикутника Ніксона навпаки, відірвавши Москву від Пекіна, що через ступінь залежності першої від другого видається неймовірним.
Для України євроатлантичний простір є і буде головним вектором зовнішньої політики. Інтеграція в головні структури цього простору — НАТО і ЄС — необхідна для безпекових і економічних інтересів України. А вони полягають у гарантії доступу до ресурсів, щоб відбивати російську агресію, зважаючи на глибокий диспаритет демографічних і фінансових показників України та РФ. Тому тенденція до політичної дезінтеграції єдиного євроатлантичного простору є негативним для України фактором, що підважує валідність довготривалої стратегії військово-політичного керівництва щодо членства в НАТО як гарантії безпеки від Москви.
Трансформація ідейного простору
Системним фактором ризику для національної стійкості України є втрата електоральної підтримки представниками традиційних для європейської політики центристських, ліволіберальних, християнсько-демократичних сил, а також поляризація політикуму США з деградацією республіканського крила до партії вождистського типу. Водночас у більшості держав Європи зростає популярність політичних акторів несистемного характеру, чию ідеологічну платформу сукупно можливо охарактеризувати як нелібералізм: підтримка показно прагматичного і транзакційного підходу до зовнішньої політики, переважний євроскептицизм (на користь ідеї Європи батьківщин чи Європи суверенних націй), міжнародно-правовий нігілізм.
Президент України Володимир Зеленський і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан під час саміту лідерів Євросоюзу у Брюсселі
Щоб відбивати російську збройну агресію, потрібна фінансова допомога західних партнерів. Тому актуальнішою загрозою є втрата або скорочення цієї підтримки через політичний саботаж неліберальних сил, що вже продемонструвала минула влада Угорщини. Навіть якщо сам прихід до влади неліберальних сил в окремій державі не гарантує зупинки допомоги, характер її надання може перейти від передусім ідеологічного, як нині, до прагматичного, внаслідок чого Київ може опинитися під тиском поступок у ключових сферах економіки: агропромисловій, металургійній, передачі технологій ракетобудування, дронів тощо.
Ці політичні актори нерідко демонструють прихильне чи нейтральне ставлення до Росії та виступають проти підтримки України як такої або за примус Києва заморозити війну на умовах Москви. Хоча поразка неліберальних сил на виборах в Угорщині 2026 року послабила ці сили в Європі, структурна загроза актуальна й має тенденцію до зростання.
Російська Федерація неодноразово спонсорувала окремих неліберальних діячів і сили в Євроатлантиці. Проте старі політичні сили втрачають популярність через структурні зміни західних суспільств: старіння населення, яке загострює проблему фіскального дефіциту і призводить до зростання нерівності; поява нових медіа, криза експертності, вразливість мережі до маніпуляцій, поширення постправди, ідеологізація медіа; помилкова політика масового прийому мігрантів з держав Африки та Близького Сходу, залежність від російських енергоносіїв. Відтак неліберальні політичні сили є новим структурним елементом євроатлантичного політикуму.
Нелібералізм: Франція
Одним з найяскравіших представників цієї політичної парадигми є “Національне об’єднання” Марін Ле Пен (під формальним керівництвом Жордана Барделли). Ле Пен планує балотуватися на президентських виборах 2027 року. Хоча її політсила не продемонструвала впевненої перемоги на цьогорічних місцевих виборах, згідно з останніми опитуваннями, політикиня є лідером електоральних симпатій. Ле Пен декларативно підтримує суверенітет і незалежність Києва, однак виступає проти інтеграції України в ЄС чи НАТО, військової чи матеріально-технічної допомоги. Додамо, що політсила досі виплачує російський кредит, який узяла у 2014 році.
Лідери ультраправого Національного об’єднання Жордан Барделла і Марін Ле Пен
У 2027 році, крім президентських, також відбудуться чергові вибори в нижню палату французького парламенту, де не лише “Національне об’єднання” створює загрозу для статус-кво — актуальним залишається ризик з боку лівих сил, у першу чергу “Нескореної Франції”. І праві, і ліві сили становлять загрозу в першу чергу у фіскальній царині. Париж з року в рік нарощує борг, через що ймовірне зниження кредитного рейтингу Франції, що збільшить вартість залучення нового боргу або рефінансування старого. Якщо радикально знизити податкове навантаження, як обіцяють праві, вірогідний такий самий різкий секвестр чи ріст дефіциту і прискорене зростання боргу.
Натомість ліві декларують плани збільшити державні видатки, знизити пенсійний вік, підняти мінімальні зарплати. Звісно, політичні обіцянки мають властивість не справджуватися, проте навіть частина заходів завдасть удару по французьких фінансах. Щодо України французькі ліві займають іронічно вкрай близьку до правих позицію, хоч і з інших міркувань: пацифізм, обмеження на постачання зброї, спротив прийому в НАТО (і самій ідеї НАТО).
Правий привид німецької політики
Європейська економіка працює на німецькому двигуні. Тож коли стара економічна модель дешевого газу з РФ для виробництва й експорту товарів у Китай залишилася в минулому, а зелений перехід додатково підвищив вартість електроенергії, загальноєвропейський ідеологічний дрейф не міг оминути ФРН.
Як і у Франції, загрозу українським інтересам у політикумі Німеччини становлять праві й ліві, що суттєво віддалилися від центристського еквілібріуму: права “Альтернатива для Німеччини” (AfD), “Ліві” (Linke) й Альянс Сари Вагенкнехт. Вони акумулюють протестний електорат.
Friedrichs / IMAGO Сара Вагенкнехт (ліворуч) під час акції проти постачання зброї в Україну, Берлін, 23 лютого 2023 р.
Усі згадані партії займають згубну для виживання української нації позицію. Ліві, послуговуючись старою парадигмою Холодної війни, виступають проти надання Україні зброї та за розв’язання конфлікту тут і зараз шляхом перемовин, водночас визнаючи право України на суверенітет. Ліві, однак, розколоті після сепарації Сари Вагенкнехт, і основну загрозу стабільності німецького політикуму становлять праві. AfD хоче припинити будь-яку підтримку України, а в економіці повернути старі добрі часи — відремонтувати “Північний потік 2”, зняти санкції з РФ.
“Альтернатива для Німеччини” — дзеркало й наслідок проблем німецької політики, які тривалий час ігнорували, їх не вирішували, а частково їх і не можна вирішити. Ядром підтримки партії є регіони колишньої НДР, партія виросла на суперечностях оссі — вессі, зумовлених різним минулим, а передусім економічним крахом східних земель після об’єднання з ФРН. Доречно зазначити, що деіндустріалізація та закриття східнонімецьких виробництв стало результатом об’єктивної нежиттєздатності економіки й промисловості НДР, однак причини не такі важливі, як результат у вигляді культурної сепарації.
AfD послідовно виступала з позицій, які в мейнстримній політиці вважали маргінальними: критика зеленого переходу, вимога повернути ядерну енергетику, жорстка антимігрантська риторика, критика ЄС через надмірні витрати ФРН на нього. Завдяки цьому партія акумулювала великий обсяг підтримки і зараз лідирує в електоральних опитуваннях у ФРН, хоч системні гравці, як-от ХДС/ХСС, також переходять на засади антимігрантської політики чи критики перегинів зеленого переходу.
На користь AfD у стратегічному вимірі також структурна особливість німецької політики — так званий брандмауер, принцип, згідно з яким неприпустимо утворювати коаліцію з непоміркованими правими чи покладатися на їхні голоси. Хоча це вберігає німецьку політику від популістичного впливу радикалів, також брандмауер перетворив AfD на фаворита для протестного голосування: партію підтримують не лише ті, хто поділяє її риторику, а й виборці, що розчарувалися в системних гравцях і голосують за неї на знак протесту.
Прихильники AfD під час зустрічі з кандидатом на місцевих виборах у Тюрингії, Ерфурт, 31 серпня 2024 року.
Чергові вибори відбудуться у 2029 році. Вірогідно, що системні гравці (ХДС/ХСС, СДПН, “Зелені”, можливо, “Вільні демократи”) зуміють дотриматися принципу та сформують коаліцію без AfD. Проте “Альтернатива” залишатиметься важливим фактором регіональної політики, якщо ж тенденції не зміняться і партія не розколеться, вона акумулює достатньо впливу, щоб зламати брандмауер, адже вже зараз фактор AfD тисне на політику коаліції, змушуючи кооптувати елементи її риторики.
(Не)добросусідські відносини
В інших державах ЄС неліберальні сили зростають аналогічно або ж змінюється риторика правлячих партій щодо України. Гучним прикладом є поступове погіршення україно-польських відносин після приходу до влади президента Навроцького, кандидата від правої партії “Право і справедливість”. Показове позбавлення президента Зеленського ордена Білого орла й подальша гучна кампанія проти українського націоналізму та глорифікації УПА — тем, які залишаються чутливими для великої кількості поляків, — є атакою на прем’єра Дональда Туска, лідера “Громадянської платформи”, найбільшої політичної сили правлячої коаліції. Навроцький воліє створити умови, за яких Туску доведеться або захищати Україну, а отже, в медійній рамці “захищати УПА”, або ж підтримати Навроцького і знизити власну підтримку.
Прем’єр-міністр Дональд Туск і президент Кароль Навроцький під час засідання Кабінету Міністрів після президентських виборів.Варшава, 27 серпня 2025 р.
Необачно стверджувати, що суперечності Києва й Варшави беруть початок з політики пам’яті. Гордієвим вузлом, очевидно, є економіка. Хоча польська за цифрами не цілком аграрна, на відміну від української, експорт продукції сільського господарства становить близько 12% від сукупного. Польські аграрії справедливо бояться конкуренції з боку потужнішого й дешевшого українського агросектору, що вже призводило до зернової блокади. У разі вступу до ЄС Київ отримуватиме значні суми через механізм розподілу бюджету Союзу, що, очевидно, зменшить суми, призначені Варшаві.
Важливу роль відіграє питання регіонального впливу. Польща останні десятиліття будувала собі образ бастіону Європи на сході, брами чи кордону, а також лідера Нової Європи (постсоціалістичної). Проєкт “Ініціативи трьох морів” не дав бажаних результатів, оскільки первинна ставка на Дональда Трампа, аби використати американські гроші для його реалізації, виявилася хибною.
Однак від амбіцій Варшава не відмовлялась. І сьогодні, спостерігаючи, як Київ здобуває більше впливу не лише в Східній Європі, а й у Західній, як зазнає невдачі польський геополітичний проєкт, Варшава намагається створювати перепони для Києва. Найкращою реакцією України буде ігнорувати більшість закидів і звернутися до партнерів із Західної Європи по медіацію, оскільки подібна політика Польщі наразі лише відштовхує від неї партнерів, що нам на руку.
Європейський проєкт і його вороги
Оскільки стратегічним курсом України є вступ до Європейського Союзу, довготривалою загрозою стратегічного рівня є зупинка горизонтальної та розворот вертикальної інтеграції ЄС через можливий прихід до влади (зокрема, через втручання Росії у виборчий процес) неліберальних євроскептичних сил у ключових державах об’єднання.
Президент України Володимир Зеленський, генсек НАТО Марк Рютте і голови делегацій країн B9 і Північної Європи підчас підсумкового фото на Бухарестському саміті, 13 травня 2026 року.
“Національне об’єднання” та комуністи Франції, AfD, австрійська FPÖ, словацький прем’єр Фіцо, нідерландська PVV Вілдерса, до певної міри навіть Джорджія Мелоні виступають проти подальшої європейської інтеграції з позицій прагматичних економічних або ідеологічних, проте геополітично та стратегічно недалекоглядних.
Сполучені Штати не бачать зиску надалі виконувати роль світового жандарма, віддаючи перевагу конкретним політичним проєктам: захисту гегемонії нафтодолара на Близькому Сході, зачистці Західної півкулі від недружніх режимів, підготовці до протистояння з КНР, убезпеченню глобальної технологічної й фінансової переваги, у тому числі через плани перебудови світової фінансової системи на основі GENIUS Act і прив’язаних до долара США стейблкоїнів.
Китай, з іншого боку, не воліє брати на себе відповідальність за світовий лад чи міжнародне право. Анархічність системи міжнародних відносин зростає, єдині правила гри втрачають вплив, тож у менших гравців звужується поле для маневру.
Європейський Союз, перефразовуючи Урсулу фон дер Ляєн з її промови на Паризькому форумі миру 2019 року, — це можливість реалізувати геополітичний проєкт, що захищатиме європейський субконтинент від агресивної політики позарегіональних гравців з іншими інтересами, культурою та цінностями.
Урсула фон дер Ляєн під час промови на Паризькому форумі миру, 12 листопада 2019 року.
Оскільки Брекзит не виправдав очікувань, натомість загострив британське економічне лихо, можливо, навіть зробив його хронічним, сучасний євроскептицизм більше не оперує ідеєю покинути Союз — згубність очевидна, держави надто міцно переплетені економічно. Це, з одного боку, робить можливою співпрацю з євроскептиками в окремих сферах, оскільки критика політики міграції, наприклад, виявилася правильною, а з іншого — створює ризик ідейного вихолощення самого ЄС.
Важливо розуміти, що, хоч відцентрові тенденції в багатьох державах Європи дужчають, проінтеграційні настрої залишаються сильними, а підтримка України безумовною. Це означає, що вікно можливостей для Києва досі відчинене, а тому не меншою зовнішньополітичною загрозою є зупинка євроінтеграційного поступу через недостатній темп реформ в Україні та, як наслідок, недостатню відповідність критеріям вступу до Європейського Союзу. Особливо небезпечними є прояви корупції, оскільки через сформований проросійськими медіа й діячами негативний образ України як корумпованої, подібні випадки будуть яскраво підсвічені її противниками в Європі.
Прапори ЄС та України перед штаб-квартирою Європейського Союзу під час засідання Ради ЄС із закордонних справ у Брюсселі, 24лютого 2025 року
Висновки
Стратегічним ризиком для України сьогодні є критична залежність державних фінансів від грантів і кредитів від міжнародних партнерів. Це породжує загрозу серйозних фіскальних й економічних труднощів у разі суттєвого зменшення чи зупинки означених валютних надходжень. Причиною загрози може виявитися зміна влади в європейських державах на користь неліберальних сил, що виступають опонентами підтримки України і Європейського проєкту загалом.
Хоча результати виборів 2026 року в США можуть зменшити вплив Дональда Трампа на зовнішню політику, Вашингтон продовжить переорієнтацію на Східну Азію, зменшуючи силову присутність у Європі. Україні доцільно віддавати у відносинах зі США пріоритет конкретним проєктам співпраці, реалізація яких не створює критичної довготривалої залежності, однак відповідає інтересам обох держав. Слід розглянути поглиблення взаємодії з окремими акторами ВПК Сполучених Штатів, зокрема у сфері БпЛА й океанічних дронів, технологічними компаніями, як-от Palantir, акторами сфери ядерної енергетики, видобутку рідкісноземельних елементів. Стратегічним завданням є сформувати довкола України зацікавлену групу лобістів, прямі інтереси якої запобігатимуть можливим ворожим крокам чинної чи наступних адміністрацій, і не втратити двопартійної підтримки України.
У відносинах з європейськими партнерами Україна має наголосити на принциповій зміні моделі співпраці з “донор — реципієнт” на рівноправні двосторонні відносини, оскільки виняткова експертиза Києва в засобах і способах сучасної війни робить його безальтернативним головним контрибутором європейської безпеки і сьогодні, і в найближчому майбутньому. Поглиблення відносин і з ЄС, і з окремими державами субконтиненту має відбуватися на базі ідеологічної спорідненості України з Європейським проєктом і прагматичних інтересів водночас. Європейський ВПК має інтереси в Україні, що відкриває шлях для співпраці за умови захисту критичних технологій і збереження інновацій. Україна може стати гарантом європейської продовольчої безпеки, а в перспективі створити європейський протибалістичний щит на основі проєкту Freya.
Держави програють війни на полі бою значно рідше, ніж вони програють їх у інститутах, лабораторіях та на виробництві за десять років до їх початку.
Коли країна роками недофінансовує інженерну освіту, скорочує дослідження, втрачає виробничі компетенції або звикає покладатися на… pic.twitter.com/Ti1Ayn4INf
— terekh (@iraterekh) June 3, 2026
З іншого боку, доступ українських виробників БпЛА до європейських технологій створює перспективи спільної комерціалізації досвіду застосування дронів в Україні та переходу до масового застосування БпЛА як зброї не пілотованої, а роєвого типу, на автоматизованому керуванні з використанням АІ, зі мінімальним залученням особового складу й донаведенням на основі машинного зору.
Стратегічне завдання України — утримати загальноєвропейський консенсус довкола підтримки Києва в довгостроковій перспективі, якщо така потреба буде. На тактичному рівні слід далі працювати з європейськими партнерами, аби посилити санкції проти РФ, зокрема проти тіньового флоту, і протидіяти імпорту товарів подвійного призначення. Потрібно домагатися передачі Україні заморожених російських активів або коштів від них, у ролі репарацій доцільно вимагати кораблі тіньового флоту РФ і кошти від продажу конфіскованих вантажів.