«Лікарка-бандерівка»: Якщо не на війні, то для війни 03.07.2026 09:00 Укрінформ
Галина Черниш здійснила понад 40 виїздів на Схід України у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова
Серед її нагород — орден княгині Ольги III ступеня, медаль «За врятоване життя», відзнаки Президента України, Міністерства оборони та Головнокомандувача ЗСУ.
18 червня в Івано-Франківську лікарка-терапевтка Галина Черниш отримала також «Орден Святого Пантелеймона» (громадська ініціатива, — ред.) у регіональній номінації «Взірець служіння суспільству». Цю відзнаку Галина Черниш, як і більшість лікарів, називає «Медичним Оскаром». Каже, нині відчуває надзвичайну гордість за те, що її працю цінують.
У Лисецькій лікарні, що на Івано-Франківщині, пані Галині на обліку перебуває понад 2 тисячі пацієнтів. Вони ставляться з розумінням, коли лікарка залишає свій затишний кабінет у тиловому регіоні та вирушає до прифронтової зони, де їй часто доводиться працювати «на літачку», щоб повернутися звідти живою.
Про досвід волонтерства та як пані Галина відновлює сили після виїздів, Укрінформ запитав у неї за кілька днів до її наступної поїздки в зону бойових дій.
«ПРОШУ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, ПЕРЕКЛАДАТИ НЕ БУДУ»
– Я лікар-доброволець. Живу за принципом: «Якщо не на війні, то для війни», — розпочинає розмову пані Галина.
Пригадує, усе почалось із Майдану, коли їй довелося забезпечувати медичний супровід для військових «Азова». Тоді жінка усвідомила, що на її країну чекає ще більше випробування, аніж Революція Гідності. У зону бойових дій вперше наважилася поїхати із сином пацієнта, коли разом придбали для бійців «Ниву» та завантажили її всім необхідним для фронту.
– Уже влітку 2015 року я була в лісі під Волновахою, куди вперше відвели нашу артилерію. Там поспілкувалася з хлопцями і зрозуміла, що вони не знають елементарного з медицини — як знизити температуру, зупинити діарею, врятуватися від укусів кліщів та іншого. Тож я для себе вирішила — буду їздити до них і навчати, — говорить пані Галина.
Вдруге вона поїхала на Схід України вже у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ — найбільший неурядовий проєкт, який залучає цивільних медиків до надання допомоги та евакуації поранених у зоні бойових дій). Тоді майже місяць працювала у лікарні Станиці Луганської. Згадує, пацієнтів було так багато, що доводилося розпочинати прийом о 5-й ранку.
– Їхні лікарі там повтікали, а пацієнти залишилися, переважно літні люди, — уточнює лікарка.
Додає, що у тамтешній лікарні її називали «лікаркою-бандерівкою», бо вона жодного разу не переходила на російську.
– Кажу їм: «Ви прийшли до мене, то прошу говорити українською, перекладати не буду». І скажу вам, що там ще краще можуть говорити українською, ніж деінде. Бо в нас ще буває суржик, а на сході дуже гарна українська. Натомість замість «Приходьте на консультацію», я часто чула: «Пріхадітє. Прієхалі українскіє врачі», — усміхається пані Галина.
Запитую, в яких ще населених пунктах довелося працювати з медичною місією ПДМШ.
– У Станиці Луганській я була чотири рази, ще в Авдіївці, Маріуполі та в інших містах і селищах. Кожна поїздка тривала не менше ніж місяць, — запевняє лікарка.
Пригадує, одного разу на консультацію до неї прийшла вчителька, портрет якої вона бачила на муралі (вчителька Марина Марченко, її портрет створив австралійський митець Гвідо ван Гелтен на багатоповерхівці в Авдіївці, — ред.).
– Я її одразу впізнала по тому муралу. Вона нас ще запросила на випускний у свою школу. Представила тамтешній адміністрації. Нас, українських лікарів, було двоє. Пам’ятаю, місцеві тоді зауважили, які у нас були світлі обличчя, — усміхається вона.
Каже, відтоді тамтешні люди знали, що українські лікарі живуть у їхньому пологовому будинку, а тому часто приносили їм туди смаколики, щоб віддячити за працю. Найбільше пригощали неймовірно смачними черешнями зі своїх садів.
«КИЦЬКА» І ВІЙНА
Повномасштабну війну пані Галина зустріла у рідній Лисецькій лікарні. Тоді якраз планувала відпустку і готувалася до поїздки на курорт. Путівку їй подарували до дня народження.
– Приходжу на роботу — чую вибухи… Розумію — почалася війна. Який курорт? Замість нього поїхала до Києва і там була чотири місяці, — констатує лікарка-терапевтка.
«Ірпінь, Буча, Київ, скалічені діти, тіла людей, розбиті хати, ворожі обстріли з вертольотів…» Так пригадує цю ротацію пані Галина у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.
– Тоді до нас надходила дуже велика гуманітарна допомога. Біля Києва ми сортували ліки для евакуації людей, для невідкладної допомоги, для лікарень. Із червня я вже була волонтером у медичній роті 95 бригади ЗСУ (десантно-штурмові війська, — ред.). Загалом, того року я була на війні сім місяців, а з початку повномасштабного вторгнення у мене на рахунку понад 40 ротацій, — констатує жінка.
Запитую, які з них були найскладнішими.
– Знаєте, кожна наступна була складнішою, бо складнішими стають поранення хлопців, — говорить вона.
Ділиться, що за цей час перед очима пройшло багато пацієнтів, але були такі, що залишаться в пам’яті назавжди.
– У Балаклії ми були в ангарі колгоспу, розгорнули там стабілізаційний пункт. З піддонів зробили кушетки, ставили крапельниці. Пам’ятаю, там був хлопчина. Важке поранення, двічі дорогою до нас у нього зупинялося серце. Довезли. Ми його качали на кушетці, вливали кров, а серце знову давало збій… І так п’ять разів. На жаль, він помер. Але я ніколи не забуду його жагу до життя, — говорить лікарка.
Під час повномасштабного вторгнення вона отримала від хлопців і свій позивний — «Кицька». Розповідає, що так її назвали у стабілізаційному пункті 66 бригади ЗСУ.
– Це був 2023 рік. У Слов’янську, коли в мене не було роботи, я завжди бігла їм допомагати з пораненими. Треба було й одяг розрізати перед операціями, і стабілізувати бійців — поставити їм катетер, венозний доступ, помити… Вони далі працювали, а я йшла. А коли вже збиралася додому, вони мені казали: «От «Кицька»! Тихо прийшла, допомогла і тихо пішла». І мені сподобалося, — усміхається лікарка.
Запитую, чи не хотіла стати бойовим медиком із цим позивним.
– Я ще в час АТО просилася в бойовий підрозділ, але через вік мені відмовили. У березні мені буде 70 років. То як я можу вже тепер щось змінити? — міркує вона.
«П’ЯТЬ ДНІВ ВІН ЛЕЖАВ У ТЕМРЯВІ, ПРОСИВ НЕ ВКЛЮЧАТИ СВІТЛО»
– Чи в мене колись опускалися руки? Так. Майже щоразу в морзі, куди я їду після основної роботи на передовій, — зізнається Галина Черниш.
Ділиться, що там їй стає страшенно прикро і боляче, коли вона бачить тіла молодих дівчат та хлопців. Пояснює, «вантаж 200» возять волонтери, з якими вона пліч-о-пліч працювала ще у 2016-му. А тому в морзі вона часто їм допомагає.
– А ще мені прикро, коли бачу молодого хлопця, який понаставляв собі турнікетів біля рани розміром з пів копійки і залишається потім без руки чи ноги. Оце мене найбільше болить. Все думаю, як він слухав тактичну медицину? — обурюється пані Галина і розповідає історію свого пацієнта, з яким зустрілася під час останньої поїздки на схід.
Пригадує, Володі — 27 років, він служить у 95 бригаді ЗСУ. Із товаришем вони тримали позиції на Покровському напрямку, а потім довго не виходили на зв’язок. З 25 грудня їх вважали зниклими безвісти.
– Через місяць мені його привезли. Володя вночі, у сильні морози, самотужки дійшов до своїх. У медпункті його потрібно було обстежити. П’ять днів він лежав у темряві, просив не вмикати світло. Лише кіт міг бути біля нього. Беру хлопця за руку, прошу поїсти, а він не може, відучився… Потім кличе і просить: «Прошу, зробіть щось, бо коли я засинаю, то хроплю, і вони мене почують!» З’ясувалося, що його товариш не витримав на позиції і вийшов надвір. Тоді його росіяни помітили і вбили. Володя ж ховався довго, і лише тому вижив, — пояснює лікарка.
За її рекомендацією, з Володею працював психолог.
– Там для хлопців найбільша біда, коли вони втрачають побратима. Тоді їм потрібна особлива допомога. Бо побратими для них — це більше, ніж родина, — запевняє пані Галина.
Ділиться, що любить усіх своїх пацієнтів, відчуває, що вони їй довіряють, часом називають мамою. І від того, запевняє лікарка, вона почувається щасливою.
«РОЗКВІТНУТЬ ЛІЛІЯ І КАКТУС З ІВАНІВКИ»
– А як ваша родина реагує на ці поїздки?
– Звісно, з тривогою. Я кажу їм про поїздку в останній день, коли вже збираюся на поїзд. Моєму батькові — 95, онуці — рік і два місяці. Але вони собі тут порадять, а я маю бути там, де на мене чекають. Моя робота — це покликання, якому я віддала 45 років, — говорить лікарка.
– А як відновлюєте сили після роботи?
– Якщо раніше у Слов’янську я ходила вулицями, милувалася трояндами, озерами, де колись був курорт, то тепер там усе зруйновано. Під час останньої поїздки до Слов’янська я жодного разу не вийшла на вулицю, бо постійно літають дрони. То я ставила телефон «на літачок». Працюю у цивільному одязі. Знаємо, що місцеві можуть здавати… Як відновлюю сили? Люблю квіти. З Вугледара навіть маю виноград. Там я оглядала євангелістів, яким надавала медичну допомогу. То вони на знак вдячності принесли виноград, чорний і білий. Потім прислали мені саджанці поштою. Я їх висадила, прийнялися. Тепер ось розквітнуть лілія і навіть кактус з Іванівки. Це село повністю зруйноване, орків звідти вже вибили. Оце моя втіха, — каже пані Галина.
Вона показує у своєму кабінеті на підвіконні квіти, а біля входу — поличку з книгами. Каже, облаштувала цей куточок для пацієнтів, які чекають у черзі на прийом, бо вважає читання корисним. Ми прощаємось, а на лікарку вже чекають її колеги. Галина Черниш жартує, що вони тут її опора і прикриття. Каже, спокійно залишає на них своїх місцевих пацієнтів, коли допомагатиме іншим у зоні бойових дій. Цього разу вона збирається до Запоріжжя.
Фото авторки та з архіву Галини Черниш
Івано-Франківськ Медики ЗСУ Лікарня Слов’янськ Орден Святого Пантелеймона