«Тут смерть і життя гуляють, як друзі» Репортаж 25.06.2026 16:25 Укрінформ Репортаж з евакуації поранених бійців медичною службою «Щит життя» ОШБ Нацполіції «Лють»
Сирени, вибухи артилерії та невпинна небезпека від дронів і КАБів – у таких умовах команда «Щит життя» Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють» працює вже два роки. Спочатку – на Харківщині, а зараз – на Донеччині. За цей час бойові медики, водії евакуаційних команд, оператори дронів цієї служби врятували тисячі українських воїнів та цивільних.
Кореспондентки Укрінформу разом із співробітниками Управління домедичної та медичної допомоги «Медичної роти» Департаменту поліції особливого призначення ОШБ НПУ «Лють» вирушили на одну з евакуаційних місій, щоб на власні очі побачити, як функціонує система порятунку поранених: від вивезення із зони бойових дій до боротьби за життя пацієнтів у стабілізаційному пункті.
«ЦЕ ВЖЕ ЗВИЧКА, СПОСІБ ЖИТТЯ»
Щоб попрацювати з медичною службою ОШБ НПУ «Лють», ми прибули до Краматорська. Нас зустрічає заступник командира роти тактичної евакуації, позивний «Отто». Ми знайомі з дитинства, відтоді й не бачилися. Важко повірити, що ця мужня, висока людина з вражаючими вусами колись була худим юнаком, з яким я познайомилася у 15 років на концерті рок-гурту в Будинку культури.
«Отто»
«Отто» пояснює порядок дій з пораненими.
– Перший етап – телемедицина. Коли військовий зазнає поранення, його побратими зв’язуються з нами для консультації щодо першої допомоги. Потім його доставляють до так званого пункту збору поранених, де перебувають наші люди. Як тільки з’являється безпекова можливість, за бійцем виїжджає броньований автомобіль. Наші медичні евакуатори забирають поранених із пункту збору в спеціально відведеному місці. Бригада надає пацієнту екстрену допомогу. Головне завдання наших поліцейських – доправити поранених живими до стабілізаційного пункту. Після нього їх перевозять для подальшого лікування до медичних закладів, – розповідає він.
За словами військового, через надзвичайно високу активність ворожих FPV-дронів, медичні евакуаційні машини більше не можуть наближатися до лінії фронту.
«Отто» ділиться історіями про потрапляння бригад під обстріли, про порятунок життів на ходу, про те, як за два роки вони перетворилися з невеликого підрозділу на управління, постійно вдосконалюючи свої навички. Його постійно переривають телефонні дзвінки – заступник командира координує роботу підлеглих. Здається, у його житті немає вільної хвилини. Проте «Отто» стверджує, що саме тут, у медичному підрозділі, він відчуває себе на своєму місці.
– Я роблю те, що люблю. Мені за це ще й платять. Звісно, сумую за родиною, але коли приїжджаю додому – сумую за роботою. Це вже стало звичкою, способом життя, – ділиться він.
Я запитую, які якості потрібні людині для виконання такої роботи. Він наголошує, що для бойового медика важливо правильно визначати пріоритети.
– Треба оцінювати, кого ти можеш врятувати, а кого – ні. Якщо витратити всі сили на порятунок безнадійного, то не вдасться допомогти тому, хто має шанс вижити, – говорить «Отто». – Спочатку це важко, але з часом вчишся. Я, наприклад, погано запам’ятовую обличчя людей. Тому не знаю, хто з тих, кому я надав допомогу чи кого навчав, загинув пізніше в боях. Це дуже допомагає.
«ОБІЦЯЮТЬ КОРИДОР, ГОТУЙТЕСЯ!»
Евакуація здійснюється так званим зеленим коридором у визначений час, коли бійці можуть забезпечити максимальну безпеку транспорту. Тоді вирушають за пораненими, доставляють на позиції необхідні речі, провізію тощо.
– Сьогодні обіцяють коридор, готуйтеся! – коротко повідомляє нам «Отто».
Ми завжди готові і за першою командою сідаємо до медичного евакуатора. Цей автомобіль підрозділу подарували рідні волонтера з позивним «Стамбул». Боєць загинув на війні. Його позивний залишився за автомобілем, який переобладнали на реанімобіль і який вже вивіз не один десяток поранених захисників.
«Одеса»
Екіпаж «Стамбула» складається з водія «Одеси» та молодого бойового медика «Деку». Такий позивний захисник обрав за аналогією з персонажем аніме «Моя геройська академія». Це прізвисько головного героя Ізуку Мідорії, і в кінці історії воно звучить як почесне ім’я героя. Знайти в собі суперсили, як у Деку з аніме, йому допомогла подруга. Історія молодого поліцейського – наче копія цієї стрічки.
«Деку»
«Деку» – 27 років. До війни він працював бухгалтером у банку, але завжди цікавився медициною. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав поліції, пройшов курси з тактичної медицини та вирушив на фронт у штурмовий батальйон як бойовий медик взводу. Чоловік кілька разів зазнавав важких поранень, втратив не одного друга.
Зараз, під час евакуації, він мовчазний і зосереджений. На його блідому, втомленому обличчі немає посмішки, лише блакитні, як небо, очі постійно дивляться вдалину. Він каже, що життя до війни та тепер – це як дві різні реальності.
– Ми евакуюємо бійців з вибуховими травмами, уламковими пораненнями, великими дефектами м’яких тканин, ампутаціями. Кожна успішна евакуація критично пораненого – це позитив. Я хотів допомагати і роблю це щодня. Це мене мотивує, – розповідає «Деку».
Я запитую, чи підрахував він кількість врятованих життів.
– Немає різниці – аби ще одного, – швидко відповідає медик.
Підтримує «Деку» його кохана дівчина. Як талісман, він носить на одязі брелок, який вона подарувала, точніше, його залишки – кріплення у вигляді рожевого серця. Інші частини загубилися під час роботи.
Коли «Деку» говорить про кохану, на його обличчі з’являється ніжна усмішка. Але чоловік швидко повертається до серйозного настрою. Він показує нам обладнання в евакомашині й зазначає, що тут є все: від холодильника з кров’ю до апарата ШВЛ, дефібрилятора та концентратора кисню.
– Окрім медичної допомоги, доводиться надавати пораненим і психологічну підтримку. Просто розмовляємо. Я був там, де й вони. Я їх розумію і можу підібрати потрібні слова, – каже «Деку».
Чоловік зазначає, що найскладнішим для нього є виправлення помилок після попередніх етапів надання допомоги.
– Серйозна проблема – неправильно накладений або без потреби застосований турнікет. Часто стикаємося з несвоєчасним перекладанням турнікета, через що людина може втратити кінцівку, – говорить він.
Медик згадує випадок із власної практики.
– Витягували важко пораненого, і нам під ноги впала міна. Тоді поранений, який і так був у важкому стані, став ще важчим, я і другий медик отримали поранення. Загалом із шести людей половина мала поранення. Проте другому медикові наклали турнікет і вчасно переклали його. У стресовій ситуації не можна панікувати. Слід діяти швидко й чітко. На неякісне надання першої допомоги, крім стресу, може впливати недостатня підготовка бійців, – ділиться «Деку».
«Я ТУТ ВІД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ»
До розмови долучається «Одеса».
– У нас все гаразд. Поранених багато, війна не закінчується, скоро відпустка. Треба й у домашніх капцях трохи пройтися, – жартує водій евакуатора.
Ми запитуємо, що мотивує його в роботі.
– Та я на війні з 2014 року – це половина життя. Інакше вже не вмію, – відповідає.
«Деку» жартує, що «Одеса» воює з 1914-го.
– От жартують, що я тут з Першої світової. Насправді війна змінилася. Тепер треба багато бігати й ховатися від дронів. Я пішов добровольцем, а потім нам дали “палиці й шпаги”, і я перейшов до батальйону “Шторм”. У 2023 році пересів на медичний евакуатор у складі “Люті”. Зростаємо! Раніше робили уколи, а тепер кров пускаємо, серця запускаємо… Ми були на багатьох напрямках: Покровськ, Вовчанськ, Торецьк… А зараз тут, – розповідає чоловік.
Без жартів він не спілкується, одразу відчувається: одесит.
НА «БРОНІ» – ЗАХИСНИКИ З ГЛИБОКИМИ ОПІКАМИ
Під час розмови ми не помітили, як дісталися до точки зустрічі поранених. За кілька хвилин туди прибудуть автомобілі й доставлять хлопців для передачі медикам. Чекаємо. Під’їжджає перша броньована машина, на ній – захисники з глибокими опіками. Поки їх пересаджують до медичних евакуаторів, встигаємо дізнатися, що позицію хлопців під Костянтинівкою росіяни атакували “дронами-драконами” з термітною сумішшю, яка горить за надзвичайно високих температур. На щастя, обійшлося без загиблих.
Серед поранених – двоє хлопців з осколковими пораненнями. Їх прийняли в наш медичний евакуатор. «Деку» оглянув хлопців, переконався, що їхній стан задовільний, і ми всі вирушили до стабілізаційного пункту.
МЕДСЕСТРА І ПОРАНЕНИЙ – ЯК ДАВНІ ЗНАЙОМІ
Тут уже все підготовлено для зустрічі бійців. На зміні – два хірурги, медсестри та інші фахівці. Загалом у стабілізаційному пункті працює понад 20 фахівців, серед них – анестезіологи, травматологи, санітари.
Поранених швидко кладуть на операційні столи, запитують, які ліки приймали, коли накладені турнікети. Лікарі починають огляд та вводять знеболювальне.
У одного з військових відсутня частина м’яза на стегні, йому дуже боляче. Із ним постійно розмовляє медсестра. Чоловік легко вступає в діалог, здається, що вони давні знайомі. Таким чином жінка відвертає увагу бійця, що допомагає хірургу працювати.
Щоб переконатися, що в тілі чоловіка не залишилося уламків, йому роблять рентген. Потім лікар починає працювати з раною. Після операції військового забирають до іншої медичної установи.
ДИТЯЧИЙ ЛІКАР, ЯКИЙ ЛІКУЄ НЕ ДИТЯЧІ РАН И
У стабілізаційному пункті повідомляють, що поранених сьогодні очікується багато, тому хірург не розслабляється. У нас є лише кілька хвилин на розмову. Євген Віталійович – лейтенант поліції, командир зведеного стабілізаційного пункту. Родом із Сум, до війни працював у дитячій лікарні.
Євген Віталійович
– Так склалося, війна. Вирішив піти на службу. Цей стабілізаційний пункт – під керівництвом ОШБ «Лють», поліція забезпечує обладнанням, витратними матеріалами тощо. Тепер ми переходимо на вищий рівень надання допомоги: можемо проводити ампутації, накладати АЗФ (апарат зовнішньої фіксації, для лікування відкритих або вогнепальних переломів, – ред.). Стаємо більше схожими на лікарню, – розповідає про роботу стабпункту Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що найскладніші операції – на органах черевної порожнини.
– Це як скринька з сюрпризом. Ти не знаєш точно, що там. Є поранення, маленька вхідна дірочка. А що всередині накоїли куля чи уламок, ніхто не знає. Розріжемо – побачимо, як у нас кажуть. Добре, що з діагностичних засобів у нас є УЗД, рентген, тобто можемо провести основні види діагностики, – продовжує лікар.
Я запитую Євгена Віталійовича, наскільки відрізняється робота дитячого хірурга від тієї, з якою він зіткнувся у стабілізаційному пункті.
– Я ж працював у Сумах, на кордоні. Ми з перших днів війни оперували дітей з вогнепальними пораненнями, тому до цієї роботи я був готовий. Пацієнти відрізняються один від одного лише розмірами. А за поведінкою – що там діти, що тут, – відповідає він.
За протоколом, поранений може перебувати у стабілізаційному пункті до 30 хвилин, але якщо ситуація важка і дозволяють обставини, медична допомога надається довше.
– У нас є кисень, апарат ШВЛ, за потреби можемо займатися людиною хоч цілий день. Нещодавно оперували бійця три години. У нього була масивна травма, три турнікети на кінцівках, пошкоджені грудна клітка і черевна стінка. Довелося ампутувати руку на рівні передпліччя – турнікет був накладений більше восьми годин, почалися незворотні зміни. До цього також був боєць з ампутацією правої ноги та іншими множинними травмами. Руку ми йому змогли зберегти, бо там також постало питання ампутації. У нього зупинилося серце, проводили реанімацію 50 хвилин. Успішно, він зараз на реабілітації, – додає Євген Віталійович.
Лікар зазначає, що тепер найчастіше у бійців – поранені кінцівки. Каже, що з погіршенням ситуації у Костянтинівці поранених побільшало.
Я запитую керівника стабпункту, що його мотивує.
– Жити хочеться. І хочеться, щоб усі жили. Врятованих не рахую. Один, два, десять – далі кількість не має значення, – говорить лікар.
На цьому ми завершуємо розмову, адже йому потрібно йти на операцію.
МЕДПУНКТ І ТВОРЧІ МЕДИКИНИ
З бійцями також працюють у медпункті. Туди й вирушаємо.
Медикиня, яка пише вірші
На зміні чергує близько десятка працівників. Стіни медичного закладу прикрашені дитячими малюнками, на дошці “стратегічного планування” бачимо вірш. Його написала одна з працівниць медпункту.
«Тут смерть і життя гуляють містом, як друзі», – читаючи цей рядок, відгукується кожне слово. Точніше не описати ситуацію у прифронтовому Краматорську.
Авторка каже, що це – перша “спроба пера”, але будуть і нові вірші.
Ольга
Керує медпунктом із першого дня його створення Ольга.
– З чим працюємо? Це переважно соматичні захворювання, іноді звертаються з інфарктами, інсультами. Якщо ми не можемо надати допомогу в повному обсязі, взаємодіємо з іншими лікарнями. Забираємо також легкопоранених, – пояснює дівчина.
Зізнається, у виборі професії її підтримали рідні.
– Мама дуже хвилюється. Каже: “Я завжди знала, що ти щось вигадаєш, нехай це “щось” буде корисним”, – усміхається вона.
Дівчина додає, що від пацієнтів доводилося й отримувати подарунки.
– Футболка, шеврони. Але це залишилося в моїй попередній квартирі, куди 5 травня під час масованого обстрілу міста влучив КАБ. Із колишніми пацієнтами спілкуємося телефоном. Нестерпно боляче, коли хлопців не стає. Болить. У мене ще не оплакано жодної втрати. Якщо це аналізувати – це вибиває з колії. Це робота на “після війни”, – з сумом розповідає керівниця медпункту.
«АЛЕ СМІЛИВІ МАЮТЬ ЩАСТЯ»
На запитання, що мотивує дівчину залишатися в місті, де весь час відбуваються обстріли, вона усміхається і показує нам кулон у формі книги.
– Але сміливі завжди мають щастя. Це з “Тигроловів” Багряного. Так сталося. Поки була студенткою, з 2017 року допомагала військовим як волонтерка, потім в іншому місті проходила інтернатуру, там також працювала з військовими. Я знаходжу спільну мову з бійцями, із цивільними мені працювати важко. Хотіла бути причетною, допомагати. Тому я тут. Також мотивує результат, – додає Ольга.
Після відвідування медпункту складається враження, що тут не лише допомагають, а й ставляться з особливою людяністю. Попри постійні вибухи ззовні, у приміщенні панує спокій та затишок. Медики привітно зустрічають бійців, і здається, що від цього хлопцям стає хоча б трохи легше ще до початку лікування.
ХЕВІШОТ «ЛЬОХА» І «ВАМПІР»-ДОВГОЖИТЕЛЬ
Окрема частина роботи медичної роти – забезпечення логістики. Зважаючи на реалії війни, вантажі на віддалені позиції доставляють за допомогою НРК (безпілотних колісних платформ) та дронів. Останніми передають навіть кров.
«Фарт»
Заступник командира взводу безпілотних систем «Фарт» розповідає нам, що його бійці керують дронами «Хевішот» та «Вампір», а також НРК з пункту управління. Техніка розташована й обслуговується в іншому місці.
«Льоха»
– НРК доставляють хлопцям їжу, воду, ліки й навіть боєприпаси. «Хевішоти» ж несуть до 40 кг корисного навантаження. Ми перевозили приблизно 15 кг. Якось летіли назад, і почалося глушіння сигналу. Довелося пілотувати на ручному керуванні. Трохи переплутали двори і почали саджати дрон в іншому місці, але хлопці вчасно зорієнтувалися за візуальними орієнтирами й приземлили “пташку” там, де потрібно, – ділиться «Фарт».
Хлопці з взводу безпілотних систем жартома називають “Хевішот” – “Льохою”. Та кажуть, що він може пролетіти приблизно 20 км в один бік, а це – набагато більше, ніж долає “Вампір”.
– Окрім “Льохи”, у нас є ще “Передовик” і “Тиловик”. Був “Стас”, він загинув смертю хоробрих. Виконав завдання, але на зворотному шляху його уразив FPV-дрон. “Вампір” – довгожитель, майже два роки з нами. Зараз на позиції, безсмертний, як вампір, – каже «Фарт».
Захисники згадують, як дронами доставляли побратимам на позиції в Костянтинівку стейки, а на Великдень – паски.
НРК ж, за словами “Фарта”, перевозить набагато більше вантажу.
– Навантажили якось близько 400 кг. Пальне, їжа, вода, ліки. І воно так потихеньку, ту-ту-ту-ту, їде вулицями, 5–7 км за годину. Можуть і “вбити” по дорозі. Щоб убезпечити – перевіряємо маршрут, робимо обліт, щоб виявити можливе мінування і “ждунів” на оптоволокні. Після цього штурман спостерігає за маршрутом, ще одна людина сидить на перехопленні. Якщо вночі з’являється ворожий FPV, вимикаємо ліхтарик і швидко маскуємося: або під кущем, або стаємо поруч з уже розбитою технікою. Це нас не раз рятувало, – пригадує «Фарт».
Пізніше ми бачили НРК в роботі біля виїзду з міста. Не знаємо, чи це була техніка поліцейських. Але коли зупинилися, щоб сфотографувати робота, він раптово почав кружляти, наче танцював – так нас привітали його оператори.
***
Ми провели у Краматорську разом із поліцейськими майже тиждень. Чули безліч історій про їхню роботу – сумних, веселих, мотивуючих. Чітко зрозуміли одне: за кожним врятованим життям та за кожною успішною місією стоять люди. Вмотивовані, щирі, втомлені, але на сто відсотків віддані своїй справі. Не супергерої, але близькі до них.
На прощання запитую свого друга «Отто»:
– Скажи, чи могли ми собі уявити 20 років тому, що ти будеш рятувати людські життя під обстрілами, а я – писати, який ти герой?
Він усміхається, закурює і каже, що життя справді бурхливе.
Фото Ніни Ляшонок
Донеччина Евакуація Краматорськ Медики Поліція ЗСУ Агресія РФ Військові Телемедицина Дрон ШВЛ Медична допомога Артилерія Ампутація Медичний турнікет