– Допити починалися фактично ще в тюремному коридорі, коли мене виводили з камери, — розповів «ФАКТАМ» колишній військовополонений Юліан Пилипей. — «Звание?» — питав інспектор (наглядач у в’язниці). «Капитан». «Ого, ты еще и офицер!» «Должность?» «Командир роты». «Какой род войск?» «Морская пехота». Для них морська піхота як червоний прапорець. Так звані слідчі вимагали, щоб я визнав, що надавав або отримував накази стріляти по мирному населенню Маріуполя. Я був шокований цими вимогами. Казав їм: «Я что похож на маньяка? Что нужно иметь в голове, чтобы отдавать приказы стрелять по своим мирным людям?!»
Командир роти 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського капітан Юліан Пилипей за виконання одної з операцій на підступах до Маріуполя став лицарем ордена «За мужність». В полон потрапив в квітні 2022 року під час спроби прорватись з оточеного ворогом Маріуполя до угрупування українських військ в Запорізькій області. Знаходився в неволі два з половиною роки. Юліана обміняли минулої осені у вересні.
«Фсбешники казали, що „Азов“ і морпіхи створили у Маріуполі росіянам багато проблем — тому ставлення до нас особливе»
– Ще одне, чим фсбешники діставали мене на допитах — моє навчання в США, — продовжує Юліан Пилипей. – У 2019−2020 роках я проходив в Америці курс підготовки офіцерів морської піхоти, який тривав 14 місяців. До того ж мене залучали до міжнародних навчань, брифінгів, адже знаю англійську мову. Через це росіяни вимагали, щоб я визнав себе агентом ЦРУ. Нічого, крім невеселої посмішки, це в мене не викликало.
ВІДЕО ДНЯ
Читайте також: Новий формат обміну: Україна домоглася повернення з полону рф важкохворих та поранених бійців
Два роки фсбешники вимагали підписати зізнання по двох пунктах — вогонь по мирному населенню і робота на американську розвідку. В СІЗО у Курську слідчий заявив, що у них є два свідка, які стверджують, що за моїм наказом розстріляли вісім цивільних, двоє з яких діти. «А трупи ви сховали в камінні», — вигадував слідчий. Складалось враження, що той телепень придумує сценарій другосортного фільму. Фсбешники показали мені прізвища тих двох псевдосвідків. Я сказав на це, щоб спитали всіх, хто зі мною служив ще з курсантських часів, чи були в моєму оточенні люди з прізвищами, що мені їх назвали? Ні, я їх вперше бачу і чую. Ще я їм сказав, що якщо вони представники правосуддя, то мають виявляти винних, а не призначати.
РЕКЛАМА
На початку великої війни морські піхотинці 36-ї бригади разом з іншими українськими підрозділами скували велике угрупування російських військ в боях за Маріуполь. На фото Юліан Пилипей в центрі
— Як на ці слова відреагували фсбешники?
– Били. Тут варто сказати, що одним з найважчих місяців полону став для мене лютий 2024 року, коли мені перебили ногу. Тоді мене викликали до слідчого. Він спитав: «Куришь?» «Курю». Дав мені сигарету. «Смотри, ты воевал?», — спитав фсбешник. «Ну, воевал». «То есть, ты стрелял». «Это поле боя, война. Противники стреляют друг в друга». «Ты это признаешь?» «Я это никогда и не отрицал». «Когда ты отдавал приказы стрелять по русским солдатам, предполагал, что там может находиться гражданское население?» «Гражданские не будут ходить между автоматчиками, которые палят друг в друга. Даже сумасшедший не станет такого делать». Ще я спитав, чи припускали російські військові, що в драмтеатрі Маріуполя могли знаходити сотні цивільних, а в пологовому будинку — бути вагітні та мами з новонародженими? На моїх очах від вибухів російських снарядів і авіабомб складалися багатоквартирні будинки. Я спитав, чи припускали росіяни, що там можуть бути цивільні? За ці запитання мене тоді так жорстоко побили, що я два дні взагалі не міг ходити.
РЕКЛАМА
Власне, на цьому «вы предполагали» фсбешники вибудували свої «докази». Мовляв, я міг припускати, що там, де перебували російські солдати, могли знаходитись цивільні, але все одно давав накази стріляти по противнику. Абсурд. Думаю, фсбешники це розуміють, вони ж не дурні, але виконували політичну вказівку підвести мене під кримінальні статті. Вони це робили, не зважаючи на відсутність складу злочину. Так російські слідчі вчинили з багатьма полоненими командирами. Фсбешники прямо мені казали, що «Азов» і морська піхота створили у Маріуполі російським підрозділам багато проблем, вбили чимало їх військовослужбовців. Тому й ставлення до нас особливе.
Читайте також: Двоє представників України спостерігали, як захисники Маріуполя складають зброю: стали відомі непублічні факти про вихід «азовців» у полон
РЕКЛАМА
— Знаєте, на кого вас обміняли?
— Мені казали, що на майора фсб, якого взяли в полон в Курській області.
— Напередодні обміну у вас було передчуття, що незабаром будете на свободі?
– Ні. Звідки взятися тому передчуттю, якщо напередодні обміну відбувся заочний суд. І, якщо не помиляюсь, 10 вересня мені принесли вирок. Я підписав папірець, що ознайомився і мене завели назад в камеру. Не сумнівався, що мене відправляють на етап. Слідчий казав, що поїду в колонію або в Макіївці, або в Смоленській області, або в Оренбурзькій (у так званий «Чорний дельфін»). Тож думок про обмін не було. До речі, на допитах фсбешники казали мені: «россия поставила на тебя очень высокий тариф. Поэтому не надейся, что скоро попадешь домой».
Звільнені з полону 13 вересня 2024 року українські воїни
— «Чорний дельфін», про який ви згадали — це колонія з особливо жорстоким режимом?
— Одна з найсуворіших. Туди відправляють українських полонених, яким присудили дуже великі терміни, або взагалі довічне ув’язнення.
— Скільки присудили вам?
– За двома сфабрикованими кримінальними справами дали сумарно 44 роки! Це в півтора рази більше, ніж я на сьогоднішній день прожив на світі. За що мене засудили? Фактично за те, що виконував свій обов’язок із захисту України. Тут слід сказати, що кримінальні справи проти українських військовополонених за вигадані «злочини» — це зараз в росії масова практика.
Читайте також: «В колонії дуже діставали воші. Вони були скрізь», — «азовець», якого в окупованому Донецьку засудили до 25 років тюрми
«У мене на нозі зображено тризуб. Росіян він бісив, тож особливо сильно били по ногам»
— За яких обставин ви потрапили в полон?
– Це сталося в квітні 2022 року під час спроби прорватися з оточеного ворогом Маріуполя. Тут варто сказати, що в полоні тюремники усіляко приховували від нас, що відбувається на фронті й взагалі в світі — повна інформаційна ізоляція. Після звільнення я побачив деякі заяви (в тому числі, керівників «Азову»), щодо подій, які відбулися під час оборони Маріуполя і мені засмутив їх зміст. Наша бригада воювала пліч опліч з хлопцями з «Азову», вони суперкласні воїни — добре навчені, вмотивовані, рішучі. Неприємно було дізнатися, що у них претензії до нас, морських піхотинців. Я знаю, не як простий матрос, а як офіцер, командир підрозділу ситуацію, яка склалася весною 2022 року в Маріуполі. Трошки підніму «занавісу» тих подій: «Редіс» (Денис Прокопенко, який керував обороною Маріуполя — Авт.) просив, щоб ми (морська піхота) перешли на завод «Азовсталь». Наш командир відповів приблизно так: ти серйозно? Хочеш, щоб понад тисячу бійців перейшли з одного заводу на інший через усе місто, в якому повно ворожих військ? Я на таке не піду, бо противник розстрілюватиме нас, мов у тирі.
Врешті з цього питання командири зв’язалися з вищим військово-політичним керівництвом України. Отримали таку відповідь: якщо є бажаючі прорватися на підконтрольну українській владі територію, то хай спробують. Тож більшість морпіхів пішла на прорив (тільки невелика кількість матросів нашої бригади рушила на «Азовсталь»).
Особисто я виходив з Маріуполя не з основною частиною бригади, а у складі відносно невеликої групи офіцерів і інших військовослужбовців. Основна частина бригади потрапила в полон 12 квітня, а ми — через два дні. Наша група майже вийшла з Маріуполя, коли наткнулася на засідку російського спецназу. Шансів прорватись не було. Так ми й потрапили в полон.
Читайте також: У центрі Донецька підірвали автомобіль з начальником сумнозвісної Оленівської колонії, — ЗМІ
— Це не легенда, що комусь з вашої 36-ї окремої бригади морської піхоти все ж пощастило вирватися з Маріуполя, добратися до лінії фронту і перетнути її?
– Невеликій кількості наших, дійсно, вдалося дістатися українських позицій. А один з моїх матросів — Віктор Куліш — не дійшов в Запорізькій області лише декількох сотен метрів до території, яку контролює ЗСУ.
— Він вижив?
– Так, вижив, але потрапив в полон. Досі там знаходиться. Віктор розповідав, що вже бачив українські прапори. На той момент пройшов пішки від Маріуполя більше 200 кілометрів, був дуже сильно виснажений. Зважте, що протягом місяця, який цьому передував, моряки харчувалися в оточеному ворогом Маріуполі лише один раз на день. Але на той момент, коли Віктор майже дійшов до лінії фронту, найбільше його мучила спрага. Він побачив в покинутому окопі пляшку з водою, спустився за нею. Коли пив ту воду, йому приставили автомат до потилиці. Але, повторюю, декому з наших хлопців все ж вдалося прорватися до своїх. Це були малі групи морпіхів.
Читайте також: «З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому»: історія переселенки
— У перші дні і тижні полону ви мали надію, що все це ненадовго?
– Надія, звісно, була. Я усвідомлював, що звільнення не може бути надто скоро. Але сподівався, що за чотири-шість місяців буду на волі. Але після того, як з Оленівки мене перевели в СІЗО в Курську, прийшло розуміння, що на звільнення через пів року марно сподіватися. Я розумів, що не слід зациклюватися на очікуванні цього. Треба максимально адаптуватися до умов, в які потрапив, не впадати у відчай, намагатися робити гімнастику. Тобто зберегти себе, бо додому маю повернутися більш-менш здоровим в фізичному і психологічному плані. А коли російський суд виніс мені необґрунтований вирок, я взагалі перестав сподіватись на обмін. Як не дивно, тоді я навіть зрадів.
«Передусім я безмежно вдячний дружині — вона доклала найбільше зусиль, щоб я повернувся з полону», — каже Юліан Пилипей
— Чому?
– Бо коли ти осуджений, менше б’ють, книжки дають, можна зв’язатися з рідними, дозволяють курити (звісно, якщо вдасться роздобути сигарети). Тебе переводять в колонію, а там, зазвичай, краще, ніж у камері у в’язниці. Думав, відправлять в колонію, зустрінусь з друзями, разом будем відбувати строк. На обмін я взагалі перестав надіятися. Не сподівався на нього й навіть, коли нас посадили в цивільні автобуси. Припустив, що таке транспортування, бо, можливо, нас везуть в білорусь відбувати покарання.
— Хто чекав на вас в Україні?
– Рідні і друзі. Передусім я безмежно вдячний дружині — вона доклала найбільше зусиль, щоб я опинився на свободі. Також для мого звільнення робили все, що в їх силах батьки і сестра. Сестричка навіть виступила весною 2024 року у Конгресі США — просила законодавців посприяти обміну захисників Маріуполя та інших українських полонених.
— Який зараз стан вашого здоров’я?
– Яким би здорованем ти не був, російський полон жорстко влупить по здоров’ю — це однозначно. Після обміну лікарі виявили, що я переніс крововилив у мозок. До того ж проблеми з ногою — кульгаю, бо на нозі зображено тризуб. Росіян він сильно бісив тож особливо сильно били по ногам. Ми всі повернулися з полону дуже виснаженими, бліді, мов стінка. Зараз вже почуваюсь та й виглядаю на багато краще: набрав вагу, щоки стали рожеві (посміхається — Авт.). Ну й до соціуму призвичаївся — до великої кількості людей довкола, звуків вулиці. Звик до повітряних тривог.
Татуювання з тризубом на нозі Юліана. Фото radiosvoboda
— Зважувались після повернення з полону?
– Так — втратив 20 кілограмів. Але на той час я трохи набрав ваги. А майже рік тому, коли росіяни відкрили проти мене першу кримінальну справу (я тоді знаходився в СІЗО в Курську), різниця з моєю звичайною вагою було ще більшим — 25 кілограмів. Моя ідеальна вага — 95. Останні півроку перед звільненням мене утримували в Мордовії. Там з харчування дещо краще, ніж у Курську, тож за пів року в Мордовії — плюс п’ять кілограмів. Після повернення з полону десь за місяць набрав нормальну для мене вагу.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що рф досі мовчить про долю 100 наших воїнів, які 2 роки тому зникли безвісти в боях за Тошківку.
На фото у заголовку Юліан Пилипей незадовго до взяття в полон у період нестачі зброї та провізії на металургійному комбінаті імені Ілліча. Фото з сайту radiosvoboda.org
Фото надано Юліаном Пилипеєм
