Зазвичай при слові модель нам на думку спадають довгоногі красуні на кшталт Лурдес Леон, старшої доньки Мадонни, які приголомшують показами на подіумах та витівками. Але тут зовсім інша історія.
ВІДЕО ДНЯ
— Оксана Гриниченко, початкуюча модель, мені 48 років, — протягує руку для знайомства усміхнена моложава брюнетка з модною стрижкою й тату у вигляді ієрогліфів на шиї.
Щодо власних параметрів тіла, Оксана самоіронічна:
— Я зовсім не худа дівчинка. Така собі «здобна булочка». Але не комплексую ні із-за цього, ні із-за свого віку. Бо вважаю, кожна жінка красива, якщо вона здорова фізично і психічно, якщо усміхається, ставить перед собою цілі й реалізує їх… Я саме така.
«Чоловікові подобається, коли в мене горять очі»
Вперше на подіум Оксана Гриниченко вийшла перед Новим роком. Власне, в неї було аж чотири покази — найбільше з усіх учениць першої в Кременчуці різновікової модельної школи «Unique.model.project». Під час демонстрації товарів відомих брендів, що працюють у Кременчуці, Оксана була різною. І «домашньою» у кімоно, і спортивною — у джинсах та худі, і діловою — з чорною сумочкою на короткій пряжці, і стильною — з шикарною біжутерією.
РЕКЛАМА
Читайте також: «В Парижі в колишньому будинку Алена Делона ми показали свою колекцію одягу»: бойова медикиня з подругами налагодили випуск жіночої військової форми
— Тобто на моделі 40+ сьогодні існує особливий запит? — уточнюю.
РЕКЛАМА
— Як сказати… Чомусь я припала до вподоби власникам брендів і дизайнерам, які обирали нас за фотографіями в повний зріст у лосинах і водолазках.
Мрію стати моделлю Оксана виношувала ледь не пів життя. Ще 25-річною в одному з жіночих журналів вона побачила модель, якій було 50, і це її дуже надихнуло.
РЕКЛАМА
— Але у невеликому шахтарському місті на Луганщині, де я тоді мешкала, не було жодної модельної школи, тож мрію довелося відкласти, — усміхається Оксана. — Я вивчилась на підземного електромеханіка, працювала на високовольтній підстанції з напругою 110 кіловольт, розбиралася у величезних схемах включення-відключення електрообладнання. Потім спробувала себе диспетчером, слідкувала за безперебійним постачанням електроенергії на підприємстві. Мені це все дуже подобалося, але якоїсь миті зрозуміла, що немає куди далі розвиватися. Робота перестала приносити задоволення. І тоді я круто змінила своє життя — пішла в журналістику. Поштовхом для цього стало оголошення про набір кореспондентів у нову газету. Вирішила спробувати. Адже, окрім фізики й математики, мене завжди приваблювала літературна творчість.
Це виглядало нелогічно, оскільки я багато втрачала у грошах, та й фахової освіти не мала. Мене ніхто тоді не зрозумів, окрім чоловіка, який сказав: «Якщо тобі подобається, то кидай усе й займайся тим, що принесе тобі задоволення».
Чоловік Олексій завжди підтримує найсміливіші ідеї своєї дружини
Олексій завжди підтримував і продовжує підтримувати всі мої божевільні ідеї.
Так само було і з модельним захопленням. Чоловікові подобається, коли в мене горять очі. А сама я дуже люблю навчатися всьому новому, я від цього кайфую.
Рівно рік тому Оксана приступила до навчання в модельній школі, яку очолює молода й амбітна Валерія Лисиця. До цього їй відмовили у кількох з огляду на вік. У моделі, як виявилося, беруть зазвичай до 25.
— Тоді я ще не знала, що бути моделлю — це дуже важка праця, — зізнається пані Оксана. — Багато моїх уявлень було нещадно зламано. Найперше — хода. Необізнаній людині видається, що моделі ходять, виляючи стегнами. Насправді вони ходять рівно, з прямими плечами й зведеними лопатками. Настільки зведеними, щоб аж руки назад подаються. І щоб між лопатками можна було вставити хіба мізинчик. Це, до речі, одразу здорово витягує шию.
Моделі не можна ні відводити погляду в бік, ні опускати очі. Вона мусить дивитися чітко в одну точку перед собою.
Зате коли ти так гарно йдеш, з трішки піднятим підборіддям, і ні на кого не зважаєш, почуваєшся королевою. Це чудові відчуття, хочу я вам сказати.
Читайте також: Як добре нагріти житло і не вчадіти: секрети пічниці з 50-річним стажем
— Не чули від колег, що зазналися?
— Подіум і життя — це різні речі. Так, я дуже люблю ходити з розправленими плечами, оцією модельною ходою. Це мені допомагає і спинку тримати, і впевненості додає. А своїх колег я попередила: «Якщо я з вами раптом не привітаюсь, не ображайтесь. Моделі не дивляться по боках».
Загалом модельна школа це не тільки про ходу й не тільки про фотозйомки. Це такий різнобічний розвиток! І обов’язково спорт, щоб тримати себе в формі. Це й пілатес, і йога, і танці…
Віднедавна Оксана втратила статус найстаршої учениці модельної школи в Кременчуці. Він перейшов до 63-річної містянки.
— Дивлюсь на цю гарну, доглянуту й упевнену в собі жінку й захоплююсь нею, — каже Оксана. — А рівняюсь на двадцятип’ятирічних, заряджаюсь від них енергією молодості. В ході спілкування кожна з нас щось бере одна від одної, і це робить нас кращими, досконалішими.
Віднедавна 48-річна Оксана втратила статус найстаршої учениці модельної школи в Кременчуці. Він перейшов до 63-річної містянки
Втеча з «гетто»
Оксана — людина надзвичайно різнобічна й успішна в багатьох справах, за які береться. Втікаючи до Кременчука від «русского міра», вона не збиралася професійно працювати в журналістиці. Ще на початку вторгнення окупантів в Україну жінка зрозуміла, наскільки це небезпечна професія під час війни.
У 2014-му Оксана, яка прийшла в нове друковане видання без досвіду роботи, вже була заступницею головного редактора. Вона досить швидко опанувала ази журналістики, її кар’єра стрімко зростала. Але після того, як у редакцію завалились так звані ополченці й забрали її у штаб, де допитували, залякували «підвалом», схиляючи до співпраці, жінка, маючи чітку проукраїнську позицію, виїхала у безпечне місце на Луганщині.
Після цього тривалий час очолювала оргвідділ громадської профспілки, працювала також на фрилансі, публікуючись під псевдонімами.
Але те місце виявилося умовно безпечним. Наприкінці 2022 року родина, кинувши все, вирушила у невідомість.
Читайте також: «Освіти вихователя не маю, роблю все інтуїтивно»: єдиний в Україні ветеран-вихователь працює в дитсадочку Житомира
— За десять місяців повномасштабної війни «русскій мір» зробив наше життя нестерпним, — продовжує Оксана. — Ми просто задихалися в окупації. Однак виїхати зі штучно створеного «гетто» було неможливо — росіяни закрили кордон для чоловіків призовного віку. Але як тільки з'явилося «вікно», ми з Олексієм сіли в автівку, придумавши легенду, що їдемо в гості до родичів у Польщу, і за кілька діб опинилися на західному кордоні України, проїхавши 3500 кілометрів, які пролягли аж через шість держав. Як тільки перетнули останній кордон, я стала на коліна, доторкнулася долонями до землі й заплакала. Чоловік, завжди стриманий, теж витирав сльози. То були сльози щастя…
Вже наступного дня по приїзду до Кременчука, де в Оксани давно живе сестра з родиною, подружжя вимушених переселенців включилося у пошуки роботи. Олексій — він професійний водій і майстер з ремонту пластикових вікон — невдовзі знайшов роботу за своїм профілем. Оксана ж мала намір влаштуватися організатором свят у дитячих чи шкільних закладах або у турфірму. Однак ці ніші в місті була зайняті.
— Безуспішно потикавшись туди-сюди, в очікуванні хоч якоїсь пропозиції, я сіла писати про власну історію втечі з окупованої території, — веде далі мову Оксана Гриниченко. — Статті дала заголовок «Життєва історія: довга дорога додому». Прикріпила до неї резюме й відправила у кілька місцевих ЗМІ. Після цього мені зателефонувала директорка «Кременчуцького Телеграфу» Леся Лазоренко — їм потрібен був SMMник, тобто спеціаліст, який просуває бренд у соцмережах. Я в цьому, якщо чесно, майже нічого не тямлю, але одразу погодилась. І опанувала б нову для себе професію, бо коли маю ціль, то досить швидко вчуся. Але так сталося, що людина, від якої залежало моє оформлення на роботу, поїхала на два тижні у відрядження. А я тим часом написала ще 5 чи 6 статей. Це були враження від міста, яке одразу стало для мене рідним. Їх опублікували, після чого я отримала пропозицію стати редакторкою друкованого додатку «Кременчуцького телеграфу» — газети «Для дому і сім’ї». «Ну, редакторкою, так редакторкою», —сказала я. На цій справі я розуміюся. Це моя стихія.
«Може, комусь із перехожих, коли я йду з гарним настроєм, передасться моя усмішка», – каже Оксана
Думки лягають на папір
Та просто редагувати газету Оксані було недостатньо. Вона взяла на себе шматок роботи у «Телеграфі»: пише великі інтерв’ю з військовослужбовцями та надихаючі історії з внутрішніми переселенцями, які, так само, як і вона, змогли реалізуватися на новому місці. Окрім того, знаходить можливості підтримувати захисників та людей з інвалідністю, організовуючи збори та роблячи донати. Домовляється про реальну допомогу для тих, хто зазнав сексуального насилля внаслідок війни. Водночас шукає фінансування для втілення своїх нових творчих проєктів…
— Якось усе так нанизується одне на одне у мене в Кременчуці, — продовжує Оксана. — На початку минулого року я під псевдонімом Мирослава Українська, який взяла собі вже тут, видала невелику збірку оповідань «Думки, що лягли на папір». До неї ввійшло 15 реальних історій людей, які пережили окупацію, одна з них автобіографічна.
Читайте також: «З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому»: історія переселенки
Читачі кажуть, що оповідання написані легко, але читати їх важко. Особисто мене найбільше вразила історія літньої жінки, син якої вивіз з окупованої території всю свою родину, навіть тещу, а матір залишив. Старенька щоранку й щовечора виходила на узбіччя дороги, все чекала, що він за нею повернеться. Аж поки в її будинок не прилетів снаряд, і вона не загинула.
Авторка за власний кошт видала загалом близько 200 примірників книги. Спочатку замовила 10 — мінімальну кількість, яку приймає до замовлення друкарня. Вони миттєво розлетілися, і наступний тираж був уже 30…
— Я рекламувала свою збірку в інтернеті, зазначаючи, що виручені кошти від продажу підуть на ЗСУ. Зі мною зв'язувалися вимушені переселенці з Канади, Японії, Польщі, Німеччини, Угорщини, Ірландії, Косово і робили свій внесок у підтримку наших захисників, — розповідає Оксана. — А ведучий проєкту «Медіа-кава» з Луцька реалізував кілька моїх книг через аукціони і теж виручені кошти переказав на армію.
Перша збірка оповідань Оксани Гриниченко стала переможницею кількох творчих конкурсів.
— До написання книги мене спонукав журналіст з великим досвідом, очільник творчої спілки журналістів Кременчуччини НСЖУ Володимир Шевченко, — продовжує Оксана. — У нас зав’язалася плідна співпраця. Разом з Володимиром і його заступницею по спілці Тетяною Булат ми вже підготували сім книжок під назвою «Криниця памʼяті — Герої Кременчуччини» про загиблих в російсько-українській війні. Наш творчий проєкт став цьогорічним лауреатом конкурсу Василя Симоненка.
На жаль, бодай на часткову підтримку такого соціально значимого проєкту ані в місцевій, ані в обласній владі коштів не знайшлося. У грантовому конкурсі документування російсько-української війни, на який я подавалася, перемогти не вдалося. Тому нашому маленькому творчому колективу нічого іншого не лишається, як скидатися власними коштами й видавати серії книжок крихітними тиражами. Передаємо їх до бібліотек.
Читайте також: «Нам потрібен оригінальний Китай, а не німецька підробка»: завдяки магнітним інструментам волонтерів хірурги дістають уламки й кулі з найглибших ран
«Мене не зґвалтували фізично. Мені зґвалтували душу»
Оксана виношує ідею написати збірку реальних історій про постраждалих від сексуального насильства, пов'язаного з війною. Але поки що це для неї морально важко. Кілька вже написаних історій вона передала Володимиру Шевченку, і він включив їх у три останні томи літературного проєкту «Крізь морок війни. Кременчук». Одне з оповідань носить автобіографічний характер, й минулоріч удостоєне відзнаки Національної спілки журналістів України.
— Довгий час мені складно було говорити про пережите, — зітхає моя співрозмовниця. — Про те знав лише чоловік. А коли наважилась розповісти подрузі, то, на диво, замість слів співчуття почула від неї: «А чого переживати? Тебе ж не зґвалтували». Так, мене не зґвалтували фізично. Мені зґвалтували душу…
Після допиту в штабі, про що я згадувала, мене домагався один «добрий ополченець». Повернувшись з допиту, я думала, що найстрашніше позаду, але, коли вже була вдома, він зателефонував і запросив «відпочити в бані». В ту мить я пережила ще один шок. Якщо до нього вийшов би мій чоловік, його вбили б. Якщо я не пішла б, мене знайшли б. І я прийняла нелегке рішення йти «на побачення», розуміючи, що мене чекає. Бо життя, моє й чоловіка, було мені дорожче…
Читайте також: «Або ми комплектуємо підрозділи умовно мотивованими людьми, або заморожуємо війну і чекаємо наступного нападу росіян», — майор Роман Істомін
Я благала того «залицяльника» відпустити мене. Казала, що дуже дорожу своєю сім’єю, що люблю свого Олексія, що я вінчана, що не повернуся в газету, що зранку поїду з міста…
І він мене відпустив. Пам’ятаю очі свого чоловіка — він був напівживий від невідомості й дуже радий, що зі мною все добре.
Але я не змогла самостійно справитися з тим стресом, довелось звертатись до психолога.
Тому не випадково я погодилась стати співзасновницею всеукраїнської громадської організації «Нумо, сестри» (її голова Людмила Гусейнова три роки провела у рашистському полоні), що об’єднує жінок, проти яких були скоєні злочини сексуального насильства, пов’язаного з військовим конфліктом. ГО заснована лише на початку грудня минулого року, але у нас уже дуже багато партнерів, з якими є вироблені стратегічні цілі. Це і державні органи, і міжнародні донори. ГО надаватиме безоплатні психологічні та юридичні консультації, а також спрямовуватиме потерпілих на реабілітацію, яка буде оплачуватися за рахунок коштів іноземних партнерів.
Сильною бути легко, коли знаєш, на кого можеш спертися
— Знаєте, я дуже хвилювалася, що люди, дізнавшись про те, що я пішла в модельну школу, почнуть мене засуджувати, казати: «У країні йде війна і це не на часі», — зізнається Оксана. — Так от, я скажу: все на часі. Ми, незважаючи ні на що, маємо чимось надихатися, щоб не вигоріти й мати сили зробити більше для Перемоги. Хіба краще впасти у депресію, нічим корисним не займатися і лише бурчати, що все не так? Вважаю нещасними людей, які сидять і тільки на щось жаліються. Мені важливо, щоб мене оточували люди, які насолоджуються життям, тримаються на позитиві. Набагато краще знаходити для себе якусь активність, реалізовувати себе.
Читайте також: Рома з Надею не чують, але добре відчувають одне одного: історія пари з вадами слуху, яка евакуювалася до Нідерландів та налагоджує там життя
Оце, модельне, особисто для мене воно на часі. Адже я займаюся дуже багатьма серйозними речами і потребую чогось позитивного, надихаючого. Тоді з'являється бажання когось підтягувати, комусь допомагати. Може, комусь із перехожих, коли я йду з гарним настроєм, передасться моя усмішка, а комусь вона врятує життя.
Нове захоплення Оксани – моржування
Кілька днів тому в Оксани з’явилося ще одне захоплення, яке надає їй енергії. З нового року вона «моржує». Вирішила спробувати зануритися у крижану воду після того, як робила репортаж про місцевих любителів зимового пірнання.
— Мені дуже подобаються ці відчуття, коли тіло ніби прошивають мільярди крижаних скалок, — захоплено розповідає жінка. — Це дуже бадьорить. Того дня, коли я вперше занурилась, в мене було заплановано дуже багато різноманітних і складних справ. Навіть не сподівалася, що до вечора справлюся з ними. Але вже до 17-ої була вільна, при цьому зробила навіть більше, ніж планувала. А ввечері ми з чоловіком обійшли пів міста, гуляючи. Він втомився, а я іще гуляла б…
Занурюватися, радить Оксана, краще зранку — тоді більша вірогідність, що не буде вітру. І загалом зранку завжди можна побачити те, що ти не побачиш в інший час.
Читайте також: Без політичних чвар, з тиром в укритті та власним РПГ: як громада на Полтавщині, попри війну, реалізує сміливі мирні проєкти
Звісно, каже, в 48 років бути моделлю не так просто, треба тримати себе у формі: дотримуватись здорового харчування, висипатись, робити ранкову зарядку, ставати під контрастний душ, балувати себе пілінгами, скарбами (найбільше полюбляє каву з сіллю — Авт.), живильними кремами…
А ще дуже важливо мати підтримку найближчих людей.
— У мене чоловік — це три в одному, — усміхається Оксана. — Я завжди можу поспілкуватися з ним по душах, довіритися йому, і мені стає легше. У мене гарні сини, які також стали моєю міцною опорою. Я почуваюся за ними, мов за кам’яною стіною, хоча я сама сильна жінка. Але сильною легко бути, коли знаєш, на кого можеш спертися…
«У мене чоловік та гарні сини – це моя міцна опора», – усміхається Оксана
Раніше «ФАКТИ» публікували історію єдиної в Україні водійки в компанії з міжміських пасажирських перевезень.
Фото надані Оксаною Гриниченко
