Пане полковнику Мельник, ласкаво просимо до України! Репортаж 21.05.2026 14:30 Укрінформ Тіло борця за Незалежність України у ХХ столітті Андрія Мельника повернено на батьківщину
Україна возз’єднується зі своїми лідерами. 19 травня 2026 року в Люксембурзі відбулася ексгумація останків голови ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії. Понад шість десятиліть їхній спокій охороняла королівська родина Люксембургу, але настав час для повернення додому.
Повернення шанованого подружжя на рідну землю відбулося через кордон зі Словаччиною на Закарпатті.
Очільника ОУН Андрія Мельника з дружиною зустріли на батьківщині з усіма почестями.
Наш власний кореспондент Укрінформу розповідає про історичну подію, яка фактично започаткувала масштабну державну програму зі створення Національного Пантеону в столиці.
ЛЮДИНА, ЧИЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЗМІНИЛА ХІД НАШОЇ ІСТОРІЇ
О 10 годині ранку 21 травня два гроби з останками Андрія Мельника та його дружини Софії перетнули пункт пропуску Ужгород-Вишнє Нємецке на Закарпатті. Кажуть, цей маршрут був обраний не випадково – через можливі складнощі з іншими європейськими сусідами.
Пана полковника та його дружину зустріли на батьківщині представники держави та духовенства, військові, пластуни. Присутні численні прапори – державні, пластові, військових формувань.
Напередодні закарпатські пластуни зібрали землю з Красного поля – місця битв за Карпатську Україну. Цю землю, разом із прапорами та рушниками, поклали на труну Мельника. Це символічний жест: від тих, хто цінує жертву за українську землю, – тому, хто боровся за волю і незалежність цієї землі.
– Напевно, зараз настав найсприятливіший час, коли ми можемо усвідомити себе наново, і наші герої нагадують нам, хто ми є, допомагаючи віднайти свою ідентичність. Ця справедливість, яка настає сьогодні, насправді нагадує нам і про нашу відповідальність перед ними. Вони боролися за цю землю колись, тепер за неї боротися нам, – каже пластовий капелан отець Лука.
Ірина Верещук
Після панахиди почесна варта передає прапори з двох трун заступниці голови Офісу Президента України Ірині Верещук як представниці держави.
– Андрій Мельник – це постать, чия тиха та послідовна праця змінила плин нашої історії на десятиліття. Його життя – це приклад витривалості та далекоглядності. Сьогодні тут, на українському кордоні, відбувається подія величезного історичного та символічного значення. Полковник Андрій Мельник із дружиною Софією повертаються на рідну землю, де їх вітають представники держави, за яку вони боролися, та війська, яке її захищає. Ми зараз маємо державу, за яку вони боролися і помирали. Вони віддали своє життя і вклали всю свою душу в те, що ми маємо сьогодні, і ми мусимо це цінувати, – зазначила Ірина Верещук.
ОДНА ІСТОТНА ВІДМІННІСТЬ
Про те, що тіла Андрія Мельника та Софії Федак повертатимуть додому, три дні тому повідомив Голова ОУН Богдан Червак.
«Полковник Армії УНР і другий Голова ОУН Андрій Мельник із дружиною Софією Федак повертаються в Україну. Влада Люксембургу, де похований Полковник із дружиною, надала дозвіл на перепоховання видатних українців на рідній землі. Висловлюю глибоку вдячність Його Королівській Високості князю Феліксу, який дозволив подружжю Мельників оселитися в Люксембурзі після Другої світової війни. Українці також пам’ятатимуть Великих Герцогів Жана та Анрі, які дбали про могилу і не дозволили, щоб шлях до неї забувся. Але найбільший уклін – українцям, які в складних, а подекуди й важких умовах еміграції, не забували приходити на могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти», – написав він.
Богдан Червак з вдячністю згадав українців, які опікувалися могилою Мельників у Люксембурзі – «пані Ларису Майнінгер, Наталію Павлюк, жіноче товариство «Українка» в Люксембурзі, отця Тараса Бордюка».
Голова ОУН зазначив, що повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, зокрема генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.
Власне, ексгумація, за словами Богдана Червака, відбулася 19 травня 2026 року в Люксембурзі – відповідно до церемонії поховання Андрія Мельника у 1964 році: з трояндами, прапором ОУН, молебнем, сумним співом та сльозами.
«Але цього разу була одна істотна відмінність: Полковнику найвищу шану віддавала незалежна Україна. На церемонію ексгумації прибули уповноважені представники української влади: Офісу Президента України, МЗС України, Українського інституту національної пам’яті. Українська держава, безкомпромісній боротьбі за самостійність якої він присвятив своє життя, віддавала шану великому Полковнику. Безсумнівно, це історична подія. Україна не тільки повертає своїх героїв, а й демонструє всьому світу, що історична пам’ять, гідність та честь нації для неї є найважливішими», – додав Богдан Червак.
НЕ ПОЛКОВНИК, А БРИГАДНИЙ ГЕНЕРАЛ: ЗНАЙОМСТВО ЗІ СПРАВЖНІМ МЕЛЬНИКОМ
Про те, наскільки важливою постаттю є Андрій Мельник і чому його повернення є символічним, розмовляємо з істориком, ветераном Юрієм Юзичем.
– У більшості джерел Андрія Мельника титулують полковником січових стрільців. Насправді він мав титул отамана, що за сучасними мірками фактично відповідає званню бригадного генерала, тобто це генеральський ранг. Проте за часів Директорії, у неспокійний період після повалення Гетьманату, в структурі війська цього ступеня офіційно не було, тому і Євген Коновалець, і Андрій Мельник формально зберігали посаду і звання полковника. При цьому, у війську всі чітко розуміли їхній реальний генеральський рівень, – говорить Юрій Юзич.
Другий важливий момент – це те, що в офіційній історіографії взагалі не згадується, що він був начальником Генерального штабу армії УНР, наголошує Юзич.
– Цей факт є залізобетонним, адже навіть поляки, які судили Мельника у 1924 році за діяльність в Українській військовій організації, поки Коновалець був за кордоном, задокументували це. Тобто, в акті обвинувачення це стверджено, і є документи, де Мельник підписується як начальник Генерального штабу армії УНР. Він певний період очолював цю посаду, і важливо відображати, що це не просто один із сотень полковників, а людина, яка брала активну участь у Визвольній війні за Незалежність України, починаючи з 1914 року. Андрій Мельник був одним із перших добровольців першої сотні січових стрільців у Львові, де обіймав посаду командира взводу, а потім і сотні. Під час боїв він потрапив у московський полон і провів там кілька років (у районі нинішнього міста Волгоград). Там, перебуваючи в полоні разом із Коновальцем та іншими, вони готувалися до визволення України: перекладали військові статути та вивчали їх, розробляли, наприклад, стройовий статут, бо розуміли, що рано чи пізно настане революція. Коли вона настала, почали нелегально пересуватися: Мельник організував досить велику групу, близько десяти людей, і вони фактично втекли з полону. Вони зимою по тих степах дісталися, і за допомогою українців, які мешкали в місцевих колоніях, змогли дістатися до Києва. Тут вони почали формувати Київських січових стрільців, і Мельник був членом Стрілецької ради, найближчим соратником Коновальця. Тому не дивно, що коли Коновалець виїжджав за кордон як командир УВО, він залишив Мельника як свого заступника в країні, адже Мельник до того був і начальником штабу корпусу січових стрільців. І це також генеральська посада, – підкреслює Юрій Юзич важливі факти для розуміння ваги постаті Андрія Мельника.
Він розповідає, що в міжвоєнний період Андрій Мельник відбув чотирирічне ув’язнення в польській тюрмі.
– Причому не просто відсидів у в’язниці, а поляки застосували до нього суворий режим із так званим твердим ложем – тобто чотири роки він спав на голих дошках без матраца. Після ув’язнення було таке, що ті, хто відбув покарання, в українському підпіллі були деконспіровані, поліція приділяла їм особливу увагу, і їм було складно виконувати підпільні завдання. Тому він виконував роль «довіреної особи». За благословенням митрополита Андрея Шептицького Мельник очолив молодіжну організацію «Молоді орли», яка була створена пластунами після заборони Пласту польською владою. Це була досить велика на той час організація, яка проводила молодіжні табори і фактично була прото-пластовою структурою.
У 1938 році, коли загинув Коновалець, Мельник із дружиною виїхали за кордон, де продовжили справу, розпочату разом із Коновальцем, але вже Мельник особисто вів цю організаційну роботу.
– Важливо, – підкреслює Юзич, – що Мельник був одним із тих, хто вважав, що різні українські політичні середовища необхідно об’єднувати. Він значною мірою доклався до створення Світового конгресу вільних українців, де зараз слово «вільних» випало, і він діє як Світовий конгрес українців, що дуже активно працює, допомагає Україні, блокує та бойкотує російські дії, акумулює кошти та займається адвокацією України у світі. Мельник безпосередньо сприяв цьому. Він забезпечив не просто створення конгресу, а максимальне зближення різних середовищ. У нас досі існує радянський наратив про розкол ОУН Бандери та Мельника, але є фотографії, де на акції до двадцятиріччя загибелі Коновальця – і Бандера, і Мельник разом йдуть на вшанування. Вони разом, обидві організації, створили оргкомітет цього заходу та підготували спільну редакційну групу, яка видала найбільше на сьогодні видання «Євген Коновалець та його життя». Тобто, попри відмінності в політичних поглядах, існувало стратегічне розуміння, що українці мають бути єдиними, і Мельник вкладав у це багато зусиль, – наголошує Юзич.
ПЕРША ЛЕДІ ОУН: ХТО ТАКА СОФІЯ МЕЛЬНИК?
Разом із полковником в Україну повернули й тіло його дружини Софії Мельник (Федак).
– Важливо розуміти, що вона була пластункою, борчинею, фінансисткою, яка пройшла нацистський концтабір, прожила довге життя і застала відродження України у 1990 році, – пояснює важливість цієї історичної постаті Юрій Юзич.
Софія народилася 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака. Її родина була тісно пов’язана з визвольним рухом: у 1921 році батько очолював українське самоврядування у Львові, рідний брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною Євгена Коновальця.
– Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія заснувала перший осередок Пласту в Австрії та належала до віденської пластової чети. Офіційну пластову присягу склала 23 вересня 1923 року вже після повернення до Львова. Вона працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо сприяючи розвитку тодішнього «українського економічного дива» в Галичині. У Львові Софія стала нареченою Андрія Мельника. Коли навесні 1924 року його засудили до 4 років важкої тюрми як очільника УВО (поляки проігнорували навіть те, що він був Начальником генштабу союзної їм Армії УНР), Софія віддано підтримувала майбутнього чоловіка. Вони одружилися одразу після його звільнення – 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові, – розповідає Юрій Юзич.
Він наголошує, що, як і рідній сестрі Ользі, Софії судилося стати першою леді визвольного руху.
– Після загибелі Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Андрій Мельник очолив ОУН. У 1944 році Софію разом із чоловіком інтернували нацисти до концтабору Заксенгаузен. Після війни вони оселилися в Люксембурзі. Там Софія працювала в банківській сфері до самої пенсії. Вдень вона була на роботі, а вечорами за друкарською машинкою допомагала чоловікові керувати світовою мережею ОУН та фіксувати матеріали з історії націоналістичного руху. До речі, сам Андрій Мельник (як і Степан Бандера) був великим прихильником Пласту і надсилав офіційне вітання на Перший пластовий конгрес у Баварії 1948 року.
Андрій Мельник помер у 1964 році. Софія особисто подбала про його поховання – мистецький надгробок на їхній могилі створив видатний український скульптор Григорій Крук, і його також буде перевезено в Україну. Вона померла на 89-му році життя, 31 липня 1990 року. Досі дослідники мали лише кілька її світлин низької якості, але тепер настав час, коли разом із чоловіком ця видатна жінка займе належне місце в Українському Національному Пантеоні.
ВІДПОВІДІ СКЕПТИКАМ: ЧОМУ ЗАРАЗ І ЧИ НА ЧАСІ?
Навколо перепоховання Мельника з дружиною в Україні вже точаться численні дискусії в соцмережах. На запитання, що виникають у громадян, публічно відповів директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, розписавши свої відповіді скептикам по пунктах:
«1. Чому зараз? 35 років Незалежності – це замало? Цей процес мав би розпочатися із здобуттям Незалежності.
2. Якщо Росія знищить? Могили наших героїв не захищені і за кордоном.
3. За кордоном вони будуть збережені, а в Україні війна. Кому вони будуть потрібні за кордоном, якщо (не дай Боже) ми не захистимо їх в Україні? Україна зараз бореться за існування не просто Держави, а самої Державності.
4. Чи це разова акція? Ні, не разова. Це початок масштабної програми з повернення наших героїв. Зокрема, багато могил перебувають у загрозливому стані. Нагадаю, у 2017 році ми ледь не втратили Олександра Олеся.
5. Слід повертати тіла наших загиблих у цій війні. Чудово розумію цей біль, але це не взаємовиключні ситуації. Повертати слід усіх.
6. Україна воює, є більш нагальні справи. Так, у нашої Держави багато викликів. Але згадайте, чому Україна воює? Чи не тому, що слід було з першого дня незалежності відновлювати ідентичність? І що не Лєнін створив Україну.
7. Це перше перепоховання? Ні, не вперше, багато років тому такі процеси розпочиналися, але припинилися. Інститут готує інформацію про інші поховання.
8. Що далі? А далі – створення Національного Пантеону.
Юрій Юзич, який також входить до робочої групи щодо створення Національного Пантеону, поділився, що раніше вже були спроби перепоховати Андрія Мельника на Личаківському цвинтарі у Львові – але тоді не вдалося.
– Тоді людям, які цим займалися, повідомили, що могила перебуває під захистом безпосередньо князя Люксембургу, бо Мельник був другом правлячої королівської родини Люксембургу. Зараз було офіційне звернення української влади, й окремо було надіслано листа подяки Президента Володимира Зеленського керівникам Люксембургу за те, що вони опікувалися могилою та допомагали її зберегти. За життя Мельника влада Люксембургу також дбала про те, щоб він не відчував дискомфорту і щоб на нього не вчинили напад російські спецслужби.
ВОНИ ВСІ ЧЕКАЮТЬ СВОГО ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Щодо важливості перепоховання Мельника зараз, – каже Юрій Юзич, – символічно те, що ми нарешті це почали робити, і це значною мірою безпосередня ініціатива Кирила Буданова. З його приходом у цей процес усе почалося, він особисто опікувався справою і допомагав ресурсами для перепоховання Андрія Мельника. Очевидно, це відбувається під патронатом Президента, він у курсі і підтримує. Раніше було багато різних ініціатив, але справа з місця не зрушувалася. Зараз ми не просто наблизилися, а подолали точку неповернення і перейшли до реальних дій: є реальні зусилля, змінюються закони, готується законодавство і постанова уряду про Національний пантеон, де буде зафіксовано місце і вирішено технічні деталі. Готується концепція пантеону, щоб уникнути проблем, як із Національним кладовищем. Щодо місця, дискусій немає – його оголосять незабаром офіційно.
Юрій Юзич також розповів, що наразі робоча група займається трьома паралельними напрямками: перше – це герої та критерії Пантеону; друге – вояки та ветерани за кордоном, чиї могили будуть перепоховані на Національному кладовищі; третє – вшанування пам’яті загиблих з меморіальної стіни на Михайлівському соборі, де має бути поіменно зазначено всіх загиблих у нинішній війні.
Юзич наголосив, що найбільша увага зараз приділяється створенню пантеону.
– Також активно розглядається питання обміну з Російською Федерацією: оскільки ми обмінюємося загиблими, так само щодо тих, хто похований там, є особи, які цікавлять Росію тут, в Україні, і вони б хотіли їх забрати. А в нас є діячі, як-от Петро Дорошенко, який похований під Москвою, і йому нема чого там робити, його місце – в Національному пантеоні. Усі ці люди чекають свого часу і повернення, – каже він.
ПОВЕРНЕННЯ ГЕРОЇВ – ЦЕ ЗАВЕРШЕННЯ НЕЗАКІНЧЕНОЇ СПРАВИ ХХ СТОЛІТТЯ
– Нинішня наша війна за незалежність великою мірою пов’язана з незавершеною справою Перших і Других визвольних змагань, – коментує подію історик, офіцер хорунжої служби другого корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані. – Тобто те, що відбувалося у XX столітті, у 1918-21 роках, а потім у роки Другої світової війни, на жаль, не було завершене, але водночас стало фундаментом фактично для символіки, для героїки, для ритуалістики, для меморіалістики всього того, що зараз відбувається. Тобто, у нас підрозділ називається на честь Героїв перших і других визвольних змагань, зокрема соратників того ж Коновальця, Мельника та інших героїв. У нас є шеврони – ті самі тризуби, які носили Петлюра та його козаки. Ну і так далі. Тому я б говорив, що повернення Провідників та героїв в Україну відбувалося спочатку символічно – на рівні назв, імен, плакатів, цитат і так далі, а тепер і фізично, і є важливою частиною загалом мілітарної традиції та усвідомлення нами себе як частини одного війська, – наголошує Кіпіані.
Історик каже, що фактично нинішні військові ЗСУ виконують ту саму роботу, що колись армія УНР.
– Ми воюємо з тим самим ворогом, часто навіть на тих самих теренах. У нас у «Хартії» є одна з бригад, яка носить ім’я Петра Болбочана – і ця бригада знаходиться на тій самій Харківщині, яку визволяв колись Болбочан. Тобто фактично, тяглість – безсумнівна і очевидна. Тому повернення в Україну праху Мельника є логічним кроком для усвідомлення себе одним військом, однією державою, однією нацією.
Вахтанг Кіпіані каже, що в середовищі військових цю ініціативу держави однозначно вітають.
– У моєму колі спілкування всі це вітають і підтримують. Хоча треба зауважити, що, напевно, є багато наших побратимів та посестер, які, в принципі, не знають, хто такий Андрій Мельник і для чого це все. Саме тому їм треба про це розповідати, треба показувати, треба доводити власним прикладом теж: от я прочитав книжку, або прочитав статтю, або подивився відео – ділюся з тобою, тоді знань та розуміння буде більше. Бо очевидно, що радянська влада і наша навіть пострадянська система освіти не надавали достатніх знань про видатних діячів наших попередників. Тому нам треба розуміти, що ці процеси мають відбуватися паралельно з поверненням провідників. Зараз ми не можемо собі дозволити чекати, поки всі в Україні дізнаються, хто такий Мельник – і тільки тоді повертати його додому. Ні! Навіть якщо тільки половина, третина суспільства розуміє, хто такі Коновалець, Мельник, Бандера, Петлюра, Скоропадський, Багряний – ми маємо працювати над їхнім поверненням вже. Решта суспільства нехай підтягується в процесі. Ми нікого не залишаємо, але водночас не чекаємо тих, кому досі було байдуже або руки не доходили.
Фото: Ігор Ткаченко / Укрінформ
Бандера Історія Люксембург Львів ОУН Україна Вояки УНР Ексгумація Закарпаття Словаччина Петлюра Перепоховання Мельник УНР Євген Коновалець Алфьоров Скоропадський Кіпіані УІНП