«Вона»: три історії родин морських піхотинців у документальній кінострічці Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Як протягом чотирьох років половинки захисників очікують, волонтерять, ростять дітей та переживають болісні втрати
У Києві нещодавно відбувся закритий показ документальної стрічки «Вона» режисера Тетяни Станєвої. Перед офіційним стартом в Україні його вже презентували в Болграді, що на Одещині, оскільки це розповідь про жінок, котрі проживали там на початку широкомасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців з військової частини, що розташована в українській Бессарабії.
Місцем офіційної світової прем’єри фільму цьогоріч 25 лютого стала болгарська столиця – Софія, оскільки він торкається, зокрема, українських болгар. Також кіно, котре ще називають хронікою дружин військовослужбовців ЗСУ, було показано у Пловдиві.
До Києва приїхали майже всі ключові герої та героїні кінострічки, що демонструє взаємозв’язок тилового життя та служби українських оборонців, які чинять опір російській агресії. Отже, Укрінформ переглянув документальний фільм «Вона» та поговорив із військовими й їхніми дружинами, щоб більше дізнатися про процес зйомок та моменти, що залишаються поза кадром.
АКЦЕНТ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За понад чотири роки було професійно створено багато документальних фільмів про широкомасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(отримав нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм») та цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо та Слави Леонтьєва; серія фільмів про митців «Культура vs війна», започаткована асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, та багато інших.
Фільм «Вона» Тетяни Станєвої серед інших виділяється тематикою – тим, що зосереджує увагу на житті жінок та рідних українських захисників, поки роками чоловіки боронять країну від ворожого вторгнення. А ще це кіно-спостереження за героями протягом декількох років.
«Майже чотири роки я стежила за цією історією. І вона про кохання: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх – до рідної землі. Про кохання, яке долає страх і мотивує воювати; яке змушує чекати та об’єднує нас усіх у допомозі армії», – зазначає режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка та організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», котрий зародився в українській Бессарабії та міцно поєднав Україну й Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різних поколінь: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали коханими військових 88-го окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тому разом хвилюються за захисників, займаються волонтерством, переборюють психологічні негаразди та травми.
Насправді в кінострічці більше сюжетних ліній. Глядачі співпереживають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, вихідця з села Залізничне Болградського району. Автори фільму, зокрема, висвітлюють гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», створену в Україні у взаємодії з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для розширення гуманітарної допомоги південному регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
«Я особисто дуже рада, що мій Болград і наш 88-й окремий батальйон морської піхоти зафіксовані в кадрі та в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, опір і боротьба мого Південного краю», – стверджує режисерка й додає, що фільм було створено за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного опору агресії РФ із неперевершеним героїзмом українців різних етнічних груп і дуже болючими втратами нерідко наповнена, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кінооповідь «Вона» зменшуватиме прірву відчуження між військовими та цивільними.
Досвід тих і тих дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – зрозуміти один одного, відчути стан того, хто поруч чи на відстані. Адже за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервова перенапруга, яку неможливо подолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документальної кінострічки «Вона» – переважно цивільне життя. Миттєвості вихоплювали декілька років поспіль із літа 2022-го: спочатку в Болграді, де всіх героїнь застала широкомасштабна російсько-українська війна, а потім – у Житомирі, куди долею було закинуто деяких героїв кінорозповіді згодом.
Прохання документалістів знімати військових 88-го окремого батальйону морської піхоти задовольнили не одразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму прагненні втілити задум, тому дозвіл було отримано. І один знімальний день на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка наразі перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Молодшому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – більше ніж півтора року. Старший вже навчається в другому класі, а на початку фільму глядачі бачать його ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом будемо насолоджуватися спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я переживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю та радощів».
Олена вдячна долі, що чоловікові надали декілька тижнів відпустки, тож родина мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, намагаються якомога частіше спілкуватися через відеозв’язок – щоб хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже важко. Навіть коли нібито остаточно вже до цього звикла, – однак, настає момент, коли дошкуляють думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки в житті Олени був надзвичайно складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали на доньку. Це була тяжка втрата», – каже дружина захисника.
Одноголосно Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша родина. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай».
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документальної кінострічки «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за вдачею йому більше подобається бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити молодшого сина в період, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Адже там є дуже багато специфічних моментів», – зазначає інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці широкомасштабної російсько-української війни роздобути таку було майже нереально. Проте зусиллями всього батальйону її доставили нареченому. Він був дуже радий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, котрий пройшов військове навчання в Грузії, загинув внаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, поблизу Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака та Сергія Биковського широкомасштабна війна почалася у Вугледарі на Донеччині.
Хтось не звертає уваги на цивільне авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88-му окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки в морських піхотинців немає часу, тому що постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу у Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88-го окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю та ставитися до ворога, котрий напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Зі щойно мобілізованих чоловіків, котрі потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за фахом вчителька початкових класів, нині працює в дитячому садку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, отже, старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди й приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про широкомасштабну війну ми тоді ще не думали».
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх вдома в мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як надолужувати. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія завершиться швидко. Але сталося не так, як гадалося».
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – сталося багато змін. Багато чого змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не чекаючи на Перемогу, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоча її життя збоку здається відносно стабільним. Місто Болград наразі об’єднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Культура фільм Війна з Росією