Від битви за Соледар до навчання курсантів: оповідь десантника «Енея» 11.03.2026 13:24 Укрінформ Покинув офісну працю заради війни, до якої готувався заздалегідь
Андрій Самохвал у вільний час читав поему Івана Котляревського «Енеїда», яку знайшов у місці розташування військового табору. Тому товариші дали йому псевдонім «Еней».
У лавах 77-ї окремої аеромобільної бригади він брав участь у сутичках за Соледар, де отримав поранення. Про свій бойовий шлях та вишкіл курсантів командир стройової роти 199 навчального центру Десантно-штурмових військ майор Андрій Самохвал розповів журналістці Укрінформу.
«ХОТІЛОСЯ ПРИНОСИТИ КОРИСТЬ, А НЕ ПЕРЕБУВАТИ В ОФІСІ»
Андрій походить з Житомира. За фахом він правник. Сім років працював у Державній фіскальній службі, а потім – у одній із дистриб’юторських фірм.
– Коли я у 2012 році проходив військову кафедру в Академії Державної фіскальної служби в Ірпені, викладач тактики майор Маліков промовляв до нас: «Хлопці, готуйтеся, бо скоро буде війна. Побачите, через 10 років це станеться». У лютому 2022 року збагнув, що він мав рацію. Я самостійно пішов у ТЦК, але мені наказали почекати. Мною керував запал, тому що йшло багато хлопців і я подумав, що нічим не кращий за них. Хотілося приносити користь, а не перебувати в офісі й спостерігати, як хтось працює замість мене, – говорить майор.
До лав ЗСУ він вступив у липні 2022 року. Згадує, коли до нього додому завітали військовослужбовці ТЦК, без сумнівів зібрав речі та був готовий до служби.
Після місячного курсу перекваліфікації у тренувальному центрі Андрій потрапив у 77 окрему аеромобільну бригаду, де його призначили командиром аеромобільного відділення. У той час він чекав на військовослужбовців, що проходили підготовку у Великій Британії, облаштовуючи для них місце дислокації.
– Однієї жовтневої ночі я побачив, як віддалік рухалася колона з червоних ліхтарів. Як виявилося, то були мої хлопці, котрі вже приїхали з Британії. Мені здавалося, що це «воїни», виглядали вони відповідно. Я їх вишикував, оглянув і був вражений, що їхнє спорядження тільки дещо краще, ніж моє, – згадує Самохвал.
За його словами, після навчання за кордоном бійці мали знання та вміння, які потрібно було поліпшити та пристосувати до обставин війни. Йшлося про використання зброї та роботу з бойовою технікою. Зокрема, підрозділ Андрія освоював турецький бронетранспортер «Kirpi».
Командир запровадив марші, під час яких військовики вставали о 5 ранку та прямували 17 км до полігону, звідки після навчань поверталися вночі, а потім вранці все повторювалося. Такі навантаження значно загартували витривалість, на передовій воїнам доводилося чимало пересуватися пішки.
«ПОБРАТИМИ ОПИНИЛИСЯ В ОТОЧЕННІ “ВАГНЕРІВЦІВ”»
У грудні Андрія призначили на посаду заступника командира аеромобільної роти, а на початку січня 2023 року його підрозділ відправився на Донбас.
– Коли ми прибули на Донеччину, був дуже відчутний мороз. Під час спроби розвантажити ешелон зрозуміли, що вся техніка замерзла, і ми не змогли запустити жоден двигун. Довелося 11 годин чекати, доки наші водії-механіки розв’яжуть цю проблему. Розпалювати багаття не можна було й ми вже отримали перші обмороження, але ніхто не нарікав і нас це не спиняло. Наступного дня, коли ми все-таки рушили і прибули в район дислокації, нам дали наказ замінити підрозділ, який утримував лінію захисту, – розповідає «Еней».
Події трирічної давності Андрій запам’ятав до найменших деталей. На завдання вирушили рано-вранці. Панорама Бахмута, над яким здіймався густий дим, нескінченні вибухи та перші прильоти біля техніки українських військових дали чітке розуміння того, що відбувалося на Донбасі. Адреналін поступово витісняв дискомфорт через лютий холод.
Перший взвод відбув на завдання у Соледар, а інші перебували на трасі в очікуванні подальших вказівок. Від головного сержанта роти, який приїхав за підмогою, стало відомо, що в місті – хаос, є загиблі. Згодом на завдання поїхав і взвод Самохвала.
– Коли ми почали під’їжджати до околиці Соледара, усвідомили, що наближаємося прямо до пекла. Біля нас вибухали міни, було чутно безладну стрілянину з кулеметів. У той момент уже ставало моторошно, але намагався володіти собою. Коліна сильно тремтіли, щоб відволіктися, я прокручував у голові музику «The Prodigy», і це мене врятувало. Потім підбадьорив трохи хлопців, а далі відкрилася рампа й ми швидко вивантажилися, – згадує військовий.
Підрозділ опинився у приватній забудові, де зайняв три будівлі. Від головного сержанта роти Андрій почув, що побратими, які відбули раніше, опинилися в оточенні «вагнерівців». Тоді стало ясно, з ким доведеться мати справу. Військовий був упевнений, що підготовка його бійців нічим не гірша, ніж супротивника.
Після вивчення місцевості та розробки маршрутів заступник командира роти зібрав 12 осіб, з якими відправився на посилення побратимів.
– Я планував, що до своїх хлопців ми маємо пройти непоміченими, не вступаючи в прямий контакт, – каже «Еней». – Були моменти, коли за 50 метрів бачили ворога. Дуже хотілося застосувати зброю, але я розумів, що не варто, бо ми себе виявимо і почнеться бій. У «вагнерівців» не було жодних засобів спостереження, а дехто перебував без броні й навіть без шоломів. Наш маршрут пролягав ґрунтовою польовою дорогою біля болота, вже в очереті перебував ворог. В якийсь момент над нами завис дрон, після чого я подав сигнал, що ми всі залягаємо і чекаємо обстрілу, але його не було, тож рушили далі. Два кілометри подолали за майже півтори години.
ІЗ СОЛЕДАРА ВИХОДИВ ПІД ЩІЛЬНИМ ВОГНЕМ
Коли військовослужбовці прибули на місце, стояла тиша. Була інформація, що в довколишніх будинках вогневі позиції зайняли «вагнерівці». В одній з будівель побачили червоне світло від ліхтаря, збагнувши, що там перебуває дружній взвод. Тільки-но вирушили в тому напрямку, почався обстріл із кулеметів. Гранатометник, що йшов позаду колони, швидко зорієнтувався, відстрілюючись по вікнах.
Одну частину будинку, до якого прямували бійці, зайняли ЗСУ, а іншу – «вагнерівці». Помітивши рух, ворог почав обстріл. Андрій разом із бойовим медиком закинули кілька гранат у будівлю, після чого ввійшли туди.
– Як виявилося, одного «вагнера» ми уразили. У будівлі було темно, і в якийсь момент почули звук гранати за два метри від нас. Я побачив силует свого медика, а сам прокинувся від якогось солодкого сну. Нічого не чув, а тільки бачив спалахи автомата. Коли не зміг підвестися, збагнув, що в мене перебита нога. Почав повзти зі зброєю в напрямку ймовірного руху супротивника. Я виліз з іншого боку будівлі, і був просто щасливий момент, бо по мені ніхто не вів вогонь. Зміг доповзти до іншої частини будинку, де вже були наші хлопці, які надали мені допомогу, – розповідає Самохвал.
Майор згадує безперервну стрілянину та напівкільце, у якому опинився разом із побратимами. «Вагнерівці» перебували у всіх будинках довкола і навіть за стіною, українські оборонці перекидалися з ними гранатами. Вороги вигукували, щоб наші військові здавалися в полон, та вони не збиралися цього робити.
Нові групи «вагнерівців» чисельністю до 20 осіб надходили кожні 15–20 хвилин. Значну частину ворогів знищували кулеметники, що перебували зверху на будівлі.
– Це було, скажімо так, весело: відчуття абсолютного адреналіну поєднувалося з відсутністю страху. Усі були готові битися. Один раз ми спробували поїсти, але пайки і вода замерзли. Тому коли хотілося пити, смоктали кригу. Три дні, поки утримували будівлю, ми нічого не їли й не пили. У мене гомілка лівої ноги була перебита осколками, декілька потрапило у праву руку. Ходити я не міг, – зазначає Андрій.
Згодом почався танковий обстріл, а потім ворог застосував фосфорні снаряди, не припиняючи кулеметного вогню.
Заступник командира роти прийняв рішення відходити малими групами, коли припинявся вогонь. Перші двоє бійців потрапили під обстріл, унаслідок чого один загинув, а доля іншого не відома.
– Запитав, хто з хлопців може мені допомогти вийти. Знайшлося двоє Андріїв, котрі погодилися мене взяти на себе, щоб евакуювати, – згадує військовий. – Ми вибігли – і по нас теж почався масований вогонь. Одна з куль поранила в плече мого побратима, але він одразу цього не відчув. Дісталися посадки, залягли, і знову почався обстріл, що валив сосни. Я натрапив на свого гранатометника, який нас прикривав, коли ми заходили. Він допоміг мені дійти ще орієнтовно кілометр до нашого району дислокації.
Як згодом дізнався Андрій, після цього вийшли всі бійці, які перебували разом із ним. Частину з них він бачив у шпиталі, де лікувався після поранення, а з іншими зустрічався, бо хотів дізнатися про їхню долю.
НАЙВАЖЛИВІШЕ ПІД ЧАС БЗВП – ТРЕНУВАТИ ВИТРИВАЛІСТЬ
Після лікування військовослужбовець повернувся у бригаду і планував приєднатися до свого взводу, але отримав наказ командувача Десантно-штурмових військ про переведення у 199 навчальний центр.
– Я був призначений командиром навчального взводу, викладачем. На першому занятті про підготовку до стрільби почав відразу розповідати, як діяти в міській забудові. Командир роти сказав, що я неправильно підходжу до цього питання, бо спочатку потрібно дати основу, тобто навчити тримати зброю. Тоді збагнув, що матеріал слід викладати від простого до складного. Думав, що до мене прийдуть такі ж люди, як ті, що приїхали з Великої Британії, і їхню підготовку потрібно буде лише доопрацювати. Насправді в навчальному центрі багато тих, хто жодного разу не бачив зброї, – говорить Андрій.
«Еней» вважає, що найскладнішим періодом БЗВП є перші адаптаційні дні, коли курсантам потрібно допомогти розв’язати нагальні справи, які вони залишили у цивільному житті, та показати, що їх поважають і про них піклуються.
Командир роти особисто знайомиться з кожним новоприбулим, щоб зрозуміти, які настрої в підрозділі. Серед головних його вимог – дисципліна, порядок і спілкування українською мовою.
– Завдання мобілізованих – працювати під тиском часу, втоми та дисципліни. Найважливіше – тренувати свою витривалість. Тепер усі вправи на заняттях відпрацьовуються в умовах, наближених до бойових дій на тлі пострілів, вибухів, із залученням техніки та під психологічним тиском. Якщо брати той день, коли до нас прибули курсанти, і день їхнього випуску, то я бачу різницю, як у них зростає впевненість у собі, – говорить майор.
НАЙЧАСТІШЕ КУРСАНТИ ПИТАЮТЬ, ЯК ДОЛАТИ СТРАХ
Додає, що викладачам та інструкторам навчального центру є що розповісти про війну, і певний їхній досвід лякає курсантів. Найчастіше вони запитують про те, як здолати страх.
– Важливим аспектом під час проходження БЗВП є психологічна підготовка. Зокрема, це психологічна смуга перешкод, обкатка танком. Ми також розповідаємо про додаткові елементи боротьби зі страхом. Знаю, що хтось у такі моменти рахує від 1 до 10. Як варіант, можна перераховувати свої частини тіла, щоб відволіктися. Якщо є розуміння, що ти готовий померти, то виживеш. Наприклад, я попрощався з усіма своїми родичами, згадав дітей, дружину, батьків, і мені це реально допомогло діяти так, як вимагали обставини, – ділиться «Еней».
Додає, що можна також подумки прокручувати музику: якщо її накласти на картинку довкола, вона стане трохи веселішою.
Командир навчальної роти розмовляє з курсантами і на складну тему загибелі військових на війні.
– Хтось загинув, бо був неуважним, допустив викриття, неправильно рухався, не там зайняв укриття, некоректно оцінив обстановку. Також було безліч моментів, через які я вже міг не бути тут. Хоча і знаю багатьох хлопців, котрі були «воїнами», добре навченими і не мали б зробити дурницю, але по них прилетіло і нічого не можна було зробити, – каже майор.
Під час служби в навчальному центрі Андрій Самохвал постійно підвищує свою кваліфікацію. Зокрема, виконував завдання на Новомихайлівському напрямку, а також проходив навчання у Франції та Великій Британії.
«ЗАПИТАЙТЕ У ВІЙСЬКОВИХ, ЩО ЇМ ПОТРІБНО»
– Я вважаю, що війна триватиме постійно, тож цивільні не мають дивитися збоку і насолоджуватися, як працюють військові. Якщо ви не в ЗСУ, допомагайте нам, бо в нас великі потреби. Наприклад, можна вийти на своїх знайомих військових і запитати, що їм потрібно. Якщо вам скажуть: «У нас все є», це все одно підбадьорить тих, хто в армії, – зазначає «Еней».
За його спостереженнями, військовослужбовці та цивільні тепер живуть у паралельних світах. Каже, що на військових у формі у громадському транспорті та чергах у магазинах реагують близько 20 відсотків людей.
– Ніхто не вимагає особливої уваги. Потрібна звичайна людська вдячність до людини у військовій формі, – наголошує Самохвал. – Я не вважаю, що треба хизуватися тим, що ми були на війні. Така наша доля і ми маємо з нею змиритися. Ніхто не хотів, щоб довелося вбивати інших людей. Це все відбилося в нашій пам’яті та тілі й нікуди не подінеться. У місячні ночі в мене відразу з’являються спогади про Соледар, бо там було так само. Навесні, коли все розквітає, я згадую хлопців, які казали: «Така чудова погода, а я зараз іду на завдання». І вони не поверталися…
Посада Андрія Самохвала вимагає багато часу та сил. Найбільше він шкодує, що не бачить, як ростуть його доньки.
– Тепер мій головний антистрес – це цигарка з кавою. За ці роки я дуже схуд, здоров’я пішло в нуль, бо я вже себе не бережу, а намагаюся більше дбати про своїх хлопців, адже це мій обов’язок. Я буду голодний, але всі будуть нагодовані. Буду без амуніції, а вони – усім забезпечені. Вважаю, що кожен командир так і має робити.
«Еней» закликає не недооцінювати супротивника, бо тому не шкода ані людей, ані технологій. Чоловікам, котрі не служать, радить звернутися в рекрутинговий центр та хоча б поцікавитися вакансіями в ЗСУ.
– Варто поступово готуватися, а не чекати, коли ТЦК прийде в гості, і тоді шукати шляхи по лікарнях, – підсумовує командир.
Житомир ЗСУ Десантники Військові Курсант Війна з Росією ТЦК Рекрутинг