«Бачу ціль – не бачу перешкод»: історія дівчини з ДЦП, яка навчилася водити авто й мріє про мандри 05.03.2026 13:39 Укрінформ «Було б чудово здійснити стрибок з парашутом, зануритися у водограй чи зустріти перші промені сонця десь на Ямайці», – зауважує Дарина Остапенко.
Одеситці Дарині – 22 роки. З дитячих років вона живе з руховими розладами церебрального походження, має другу групу інвалідності. У дівчини насичене життя, вона працює інструктором у кінному клубі, займається стрільбою з лука та арбалета. Свою оповідь вона виклала журналістам Укрінформу.
“Я МІЦНА, ЗАЙМАЮСЯ РАЗОМ З УСІМА”
– Коні дуже добре впливають на душевний стан людини, заспокоюють нас на нейрофізіологічному рівні. Ці істоти «управляються» ногами – від коліна до п’ят, а це саме ті ділянки, з якими у мене є проблеми. Я мала б піти в адаптивний кінний спорт, але маю сильний і наполегливий характер, тому займаюся разом з усіма, – говорить Дарина.
У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.
– Вони дуже сприйнятливі, реагують на мій голос і таким чином взаємодіють. Донгар – досвідчений атлет: йому досить мого незначного імпульсу, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я посіла друге місце на місцевих змаганнях, – розповідає Дарина.
Ділиться, що планує освоїти іповенцію (спосіб психологічної реабілітації та арттерапії, заснований на взаємодії людини з конем без обов’язкової верхової їзди).
Навчалася Дарина у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Саме тоді усвідомила, що за спеціальністю працювати не зможе.
– Ми вивчали особливості функціонування організму і психіки людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП та інше. Моїм завданням було б надавати допомогу людям з вадами мовлення, виходячи з їхніх особливостей. Я бажала працювати з особливими дітьми, але виявилося, що для мене це важко емоційно. Мені нелегко контактувати й не переносити все на себе, – пояснює вона.
Зараз Дарина – аспірантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Навчається дистанційно. А ще – пише поезії та малює, проходить навчальні курси дизайну: “Я часто зображаю чорною ручкою або лайнером. Наприклад, розмалювала собі обкладинку для телефону”.
«У МІСЬКОМУ ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНОДІ ДЕМОНСТРУЮТЬ, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»
Під час денного навчання дівчина мешкала в гуртожитку на Дегтярній вулиці в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі добиралася громадським транспортом.
– По-перше, водії можуть просто проїхати повз, якщо бачать на зупинці особу з інвалідністю. По-друге, помітила зневажливе ставлення людей, котрі вдають, що мене просто не існує. По-третє, у маршрутках надто малий простір між сидіннями, і людям з інвалідністю важко перебувати, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у певному транспорті занадто високі сходи, важко піднятися. Іноді ти маєш якимось чином пробратися через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З палицею це дуже складно, – розповідає дівчина.
Додає, що трапився випадок, коли їй довелося навіть сісти на коліна невідомому хлопцю, щоб він все ж поступився місцем. Бувало й так, що від жари Дарина втрачала свідомість у міському транспорті: “З дитинства у мене температура 37,3. Якщо влітку дуже жарко, я не витримую”.
Звертає увагу, що особам з інвалідністю дуже важко долати металеві сходи, яких у Одесі досить багато. Адже на них між сходинками застрягають ноги.
– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж неодноразово падала, завдавала собі синців та подряпин, – каже співрозмовниця.
ЯК ВДАЛОСЯ РЕАЛІЗУВАТИ ЗАДУМ — СІСТИ ЗА РУЛЬ
На посвідчення водія Дарина мріяла отримати з 14 років. Каже: не мала жодних сумнівів, що здійснить це.
– Мене дуже вабила думка, що пересуватися можна спокійно та незалежно, не користуючись міським транспортом. Я дуже його не люблю, він некомфортний і не пристосований для людей з інвалідністю. А ще ж чудово взяти й зірватися, наприклад, до моря! Спочатку я очікувала свого повноліття, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до того, – говорить вона.
Однак, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно спонукав позитивний досвід кермування знайомих, які пересуваються на візку: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може керувати великим джипом, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.
Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що працює на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти здають екзамен і відразу переходять до практики. В автошколі є спеціально обладнані автомобілі з механічною та автоматичною коробками передач.
Теорію Дарина здала з другої спроби.
– Мені було дуже цікаво навчатися. Однак на екзамені зіткнулася з «підступною» постановкою питань і розгубилася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що невірно зрозуміла суть запитання. Довелося перездавати, – згадує.
Дівчина навчалася на машині з ручним управлінням.
– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному управлінні газ і гальма натискаються ручкою. На машині, на якій навчалася я, натискання на себе означало рух вперед, від себе – гальмування. На кермі у мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.
Вона добре запам’ятала свій перший виїзд на навчальній машині.
– Це дуже відповідальний і бентежний момент. Ти несеш відповідальність не лише за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть з’явитися наші «улюблені» люди на електросамокатах, – зауважує.
Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до габаритів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.
ПРИЙНЯТИ ТА ПОДОЛАТИ БОЯЗНЬ
Були у водійки-початківця й складні моменти під час навчання.
– Одного разу після курсів мене забрала подруга на своєму авто. Я сиділа на пасажирському місці. Ми їхали якимись тісними дворами: там гуляли мами з дитячими візочками, на дорозі гралися діти, бігали тварини, їхали зустрічні машини, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало боязно – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться мати справу керманичу. Просто прийняла цей факт: так, мені страшно, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – говорить вона.
Через шість тижнів засвоєння практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.
– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не здали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути поворотник, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце стиснулося, але я взяла себе в руки, повторила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – каже дівчина.
“ТАНЦЮЮ ПІД МЕЛОДІЇ ВУЛИЧНИХ АРТИСТІВ І ПОСМІХАЮСЯ”
Мріє Дарина про подорожі.
– Суть життя – у пізнанні нового. Я вважаю, що ми з’явилися у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, аромат, дотики. Було б класно стрибнути з парашутом, пірнути у водоспад чи побачити світанок десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені шкода, що люди не завжди можуть зупинитися й озирнутися навкруги. Я люблю спостерігати за людьми. Вони кудись біжать, стурбовані, вдивляються в екрани телефонів. Чи живуть вони насправді? Ні, – говорить Дарина.
Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш відкритим до сприйняття людей з інвалідністю.
– Молодь до 30 років значно толерантніше ставиться до людей з інвалідністю, ніж люди старшого покоління. Гучні нетактовні запитання про мій стан я найчастіше чую від зрілих жінок, – додає Дарина.
На її думку, великою проблемою для людей з інвалідністю є страх.
– Він обмежує. Я з 13 до 14 років після тяжких подій у житті просто сиділа вдома й читала книжки. Боялася контактувати з людьми. Але потім зрозуміла, що життя одне і його треба проживати. Зараз я танцюю під акомпанемент вуличних музикантів і радію. Не треба боятися, як на нас дивляться інші та що про нас скажуть. Коли людина може вільно виражати свої емоції та почуття – це чудово, – говорить вона.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок та надані Дариною Остапенко
Автомобіль Інвалідність Одеса Реабілітація