Вшановуючи пам’ять бійця зенітно-ракетного підрозділу, сержанта Сергія Жука (псевдонім «Прол») Хвилина тиші 03.01.2026 09:00 Укрінформ Виходив з найбільш інтенсивних битв та рятував життя товаришів
«Він не був створений для війни. Для будь-чого, але аж ніяк не для цього. Адже я безсумнівно знаю, що свого сина я народжувала не для того, щоб він воював. Підкорювати світ – так, бути вільною особистістю – так. Однак у 2022 році він зробив особистий вибір та пішов на фронт волонтером. Спочатку тут, у Вінниці, пішов до військкомату. Його повернули, сказали, що не підходить. І тоді Сергій пішов через Київ. Там на базі тероборони формувався полк «ССО Азов» (згодом трансформований у Третю штурмову бригаду. – ред.). Він успішно пройшов відбір. Завдяки йому та таким, як мій син, Україна вистояла як держава, і ця російська навала не поглинула нас», – говорить мати героя Ірина Жук.
Вона згадує, що Сергій з дитинства любив читання. Спершу були дитячі енциклопедії, давньогрецька та давньоримська міфологія, а коли став старшим, перейшов на наукову фантастику. Читав Лема, Стругацьких, Желязни, Бредбері, Герберта та Оруела. Він навіть псевдонім обрав собі з Оруелівського роману «1984» – «Прол».
До великої війни вінничанин Сергій Жук жив звичайним буденним життям. Спочатку навчався у школі, потім у технічному ліцеї, а далі – у Вінницькому технічному коледжі. Вищу освіту отримав у місцевому аграрному університеті. Працював у Вінниці в компанії «BEZBRENDU». У 2022 році мав намір поїхати на заробітки за кордон. Та тільки-но йому виповнилося 25, як почалося повномасштабне вторгнення…
Його фронтова біографія проходила найнебезпечнішими ділянками, серед яких були Херсон, Запоріжжя, Кліщіївка, Бахмут та Андріївка.
«Спочатку Сергій був зв’язківцем. І він міг би бути поблизу штабу, біля керівництва. Але цього не побажав. Хотів бути корисним і знаходитися там, де найбільше потрібно. Він зовсім ніколи не відсиджувався і не переховувався. А отже майже до кінця був штурмовиком та кулеметником. Коли через хворобу мені надали інвалідність, я йому говорила: «Синку, ти можеш «списатися», у тебе є така можливість». Він відповів: «Не треба мене шантажувати хворобою, це нечесно», – ділиться Ірина.
Розповідає, що побратими поважали її сина: «Вони згадують, що коли Сергій вже був сержантом і командував, то вони були впевнені, що в них все буде гаразд. Кажуть, що він вмів швидко реагувати, добре і вірно оцінював ситуацію, давав чіткі накази. Завжди захищав своїх і не боявся начальства. Він був за хлопців і робив все для хлопців».
Ще один товариш по службі розповідав їй, що Сергій Жук був професіоналом, який виходив з найпекельніших боїв. Одного разу окупанти намагалися атакувати наші позиції, і ті атаки довелося відбивати 16 разів за ніч! Тоді хлопцями керував Сергій. Як досвідчений воїн він знав, що кому треба робити, і тим самим зберігав життя побратимів. А під час перших боїв у Бахмуті він вів вогонь по ворогах з кулемета, поки не втратив слух… Також Сергій навчив багатьох кулеметників, передавав їм навички та тренувався з ними.
«Один із його перших боїв у 2022 році був у Запорізькій області. Він брав участь у штурмі населеного пункту, і його рота змогла зробити те, що не змогли інші. Після низки штурмів Білецький дозволив їм носити шеврон «ССО Азов».
Взагалі тоді, у 2022 році, підрозділ Сергія стояв проти вагнерівців. У Бахмуті він зі своїм взводом добу відбивав штурм ПВК «Вагнер», і противник зазнав значних втрат», – каже Ірина Жук.
А на початку 2023 року була Кліщіївка. Сергій брав участь у зачистці передових ворожих рубежів. Згодом росіяни взяли цей населений пункт у облогу. Сергій із хлопцями був в оточенні тиждень, потім виривалися з боєм. Трохи пізніше він утримував позиції на околицях населеного пункту. А коли поранили командира відділення, перебрав командування групою на себе. Після інтенсивного артилерійського обстрілу добовий штурм вагнерівців успішно відбили.
«Сергій був всюди, де була його Третя штурмова, зокрема, в Авдіївці. Один із побратимів згадує, як Сергій із трьома бійцями зайшов на позиції. Тоді стояло завдання зайняти оборону і дати можливість відійти дружнім бригадам», – розповідає мати захисника.
Після Авдіївки була Орлівка, і там Сергій Жук отримав тяжке поранення. Не вилікувавшись до кінця, він повернувся на фронт. За станом здоров’я він міг демобілізуватися. Проте ще півтора року ходив на бойові завдання.
Один із таких виходів був у жовтні 2024 року в Луганській області. Тоді нашим захисникам довелося тримати оборону опорних пунктів і відбивати потужні атаки ворога. Сергій зміг правильно сформулювати завдання з оборони та мінування території, а ще – підтримати моральний стан побратимів і забезпечити їх необхідним. Завдяки цьому позиції вони втримали і закріпилися там.
«Більше того, він згодом особисто розвідував територію далеко від наших позицій, щоб отримати корисну інформацію. У результаті, зміг принести російські документи і телефон, з якого наші отримали інформацію про маршрути і точки вивантаження орків», – каже Ірина.
Останнім часом він вже не штурмував позиції, оскільки служив у зенітно-ракетному взводі, займався дронами та БпЛА.
Сергій Жук був доблесним воїном і мав багато нагород: «Золотий хрест», Орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За поранення». Має декілька бригадних відзнак – «За ближній бій», «За особисту хоробрість в бою» та військові коїни.
Він не розповідав матері, за що його представляли до нагород. Казав, що його головна ціль – щоб усі хлопці повернулись живими додому. І завжди говорив, що є гідніші за нього цих нагород.
Бригадними нагородами він пишався найбільше – відзнакою, шевронами і коїном, який отримав влітку. Бо найбільш важливим для нього було визнання від тих, з ким він воює.
«Орден «За мужність» у серпні 2023 року Сергію вручав Президент Володимир Зеленський. Тоді його викликали і сказали, що треба їхати, але куди – не уточнили. Після нагородження – одразу на передову, виконувати бойове завдання», – розповідає жінка.
Ще однією життєвою нагородою стало для Сергія Жука його кохання – Вікторія. Вони одружилися у грудні 2022-го, коли Сергій приїхав у відпустку.
«Вони з Вікторією пішли і розписалися. Без урочистостей і без білої сукні. У мене тоді аж мурашки по тілу бігали – ситуація, як у жахливому фільмі про війну. Цього року Вікторія теж уклала контракт, вона бойовий медик у Силах безпілотних систем», – розповідає мати Сергія.
Вона каже, що її син не був фантазером, бо вважав, що фантазії – це щось нереальне. У нього замість фантазій були плани, оскільки він вірив, що збудеться усе, чого він прагне. А прагнув він після війни зустрітися з усіма своїми хлопцями, відвідати всіх полеглих. Обговорював із дружиною Вікою, що куплять будинок десь на природі і заведуть собаку. А ще вони хотіли мати спільну справу, подорожувати і просто жити звичайним мирним життям.
Але 27 листопада 2025 р. під час виконання бойового завдання біля села Степове Ізюмського району Харківської області Сергій Жук загинув.
«Наступного дня він мав повертатися з завдання. А того дня я подумала, що щось довго від нього немає повідомлень. І написала йому у Вотсап: «Привіт. Як ти?». Але це повідомлення не було доставлене. Я дивилася на ту одну галочку під повідомленням і заспокоювала себе, що він просто не має часу на відповідь. Та в неділю, 30 листопада, прийшли з ТЦК», – згадує Ірина.
Сергію Жуку назавжди залишилося 28 років. Вінниця прощалася із ним 4 грудня. На похованні його командир поклав на домовину ще одну відзнаку – «Хрест хоробрих». А також шеврон із Молитвою українського націоналіста. На ньому напис: «Здобудеш Українську державу». Цю Молитву побратими виголосили на прощанні.
Героя поховали на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Пам'ять і повага Герою!
Світлини з родинного архіву, надані Іриною Жук
Пам'ять Смерть Хвилина мовчання