Продовження циклу Кирила Говоруна про колонізацію та боротьбу поневолених народів проти неї на LB.ua. Від Хмельниччини до Волині: чому одні визвольні рухи створюють державу, а інші провокують різанину? Автор аналізує українську історію через призму постколоніальних теорій — Ґрамші, Саїда, Агамбена, Фанона — і пояснює передумови трагедії 1943 року на Волині.
В Україні щодо Росії ми неодноразово пробували підхід Ґанді, але він ніколи не приводив до бажаного результату. Тому наш вибір у методах антиколоніальної боротьби зазвичай був між Манделою і Фаноном.
Визвольні змагання під проводом Богдана Хмельницького (1648–1657) коливалися між цими двома парадигмами: більш насильницькою і менш насильницькою, але все одно вони були насильницькими. Для польської шляхти українці були «збунтованим бидлом», яке зазіхнуло на природний порядок речей. Тому для українців єдиним способом повернути собі людську гідність і колективну субʼєктність було знищення панів.
Козацтво спочатку було типово маргінальною групою субальтернів з фронтиру, яка згодом стала основним носієм і борцем за субʼєктність. Завдяки цьому зі субальтерна воно перетворилося на контргегемона. Цей термін виник у традиції інтерпретаторів Ґрамші, який запровадив термін «субальтерн». Він позначає групи, які спочатку пригнічував гегемон, але через боротьбу вони набувають субʼєктності і здатні організовуватися в політичні чи навіть державні структури. Саме як контргегемон українське козацтво виявилося здатним побудувати свою республіку.
Коліївщина 1768 року теж була спрямована проти польської колонізації на Правобережній Україні. Вона стала реакцією, зокрема, на жорстоку панщину, примусове навернення до унії або польського католицизму, на терор Барської конфедерації — союзу польської шляхти, яка безкарно грабувала й убивала місцеве населення під гаслами захисту католицизму. Але, на відміну від визвольних змагань Хмельницького, Коліївщина не спромоглася створити контргегемона. Можливо, через те, що в методах боротьби вона пішла шляхом Фанона, а не Мандели. Взяття Умані в червні 1768 року супроводжувалося масовим знищенням євреїв і греко-католиків. З погляду колоніальних теорій ці групи виконували роль колоніального буфера між гегемоном, тобто польськими магнатами, і субальтерном, тобто українськими селянами. І цей буфер було повністю знесено.
За жорстоким фанонівським сценарієм розвивалася і трагедія на Волині в 1943 році. Вона трапилася на тлі трьох колонізацій, що є рідкісним явищем в антиколоніальній боротьбі, яка зазвичай спрямована лише проти однієї сили. По-перше, це була німецька колонізація, якою можна вважати окупацію нацистами всієї території України. Як і, наприклад, колонізація Німеччиною Намібії, колонізація України також мала жертви в геноцидальних пропорціях, рабство (Ostarbeiter) і екстракцію ресурсів. Вона передбачала звільнення українських земель як «життєвого простору» (Lebensraum) для арійської раси.
Перед тим Волинь була колонізована поперемінно Польщею і Росією. Після Люблінської унії 1569 року вона увійшла до складу Корони Польської в Речі Посполитій (до 1569 року Волинь була у складі Великого князівства Литовського, і саме Люблінська унія передала її Короні). Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття — до складу Російської імперії. Після Ризького договору 1921 року Волинське воєводство Другої Речі Посполитої знову опинилося у складі Польщі, хоча більшість населення тут становили українці.
У цей час Друга Річ Посполита проводила політику класичної внутрішньої колонізації. Її виправдовувала класична колоніальна ідеологія орієнталістського спрямування, описаного Едвардом Саїдом. Волинь і східні «креси» загалом розглядали як дикі, нецивілізовані території, населення яких є темним і культурно неповноцінним. Польська держава виправдовувала свою колоніальну політику на цих територіях історичною місією привнести західну цивілізацію через польську культуру, яку пропагували як вищу за українську.
Сам процес колонізації українських земель був настільки ж класичним, наскільки класичною була ідеологія колоніалізму, що давала цьому процесу виправдання. Серед рис цього процесу було осадництво — державна програма роздачі земель польським військовим ветеранам і цивільним колоністам. В умовах гострого земельного дефіциту серед місцевого українського селянства найкращі землі передавали етнічним полякам. Це створювало класичну колоніальну соціальну піраміду: польський землевласник (пан або осадник) за підтримки державного апарату опинявся в домінантному становищі порівняно з українським селянином-субальтерном, позбавленим доступу до найціннішого для нього ресурсу.
У 1924 році прийняли Закон Грабського (Lex Grabski), яким фактично започаткували ліквідацію україномовної системи освіти. Якщо у 1920-х роках на Волині налічували сотні українських шкіл, то до кінця 1930-х їх залишилися одиниці. Більшість перетворили на польські або двомовні «утраквістичні», де все одно домінувала польська. Щоб отримати бодай якусь посаду на нижчих щаблях колоніальної адміністрації, українець мусив зректися ідентичності, мови й часто релігії. Це класичний механізм колонізації розуму, описаний, зокрема, індійським філософом і політичним психологом Ашісом Нанді та кенійським письменником і постколоніальним теоретиком Нґуґі ва Тхіонґо. Унаслідок цього колонізований оцінював себе та власну культуру через оптику колонізатора, відчуваючи сором за своє «відстале», «селянське» походження. Навіть з такою оптикою та колонізованим розумом потрапити на вищі щаблі адміністрації українці шансів не мали — там перебували лише етнічні поляки.
Будь-який спротив такій колонізації жорстоко придушували. Це називали пацифікацією. Вона передбачала поліцейський терор, арешти без суду й позбавлення волі без термінів закінчення. Це був класичний «стан винятку», описаний італійським філософом Джорджіо Агамбеном. Він типовий для колонізаторів, які зупиняють дію закону щодо певних груп — тут щодо українців. Поляки масово спрямовували українців до концтабору в Березі-Картузькій, де перебували й інші групи. (Береза-Картузька — концентраційний табір, створений польською владою 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька, нині місто Береза в Білорусі, для позасудового утримання політичних супротивників. Формальним поштовхом став замах членів ОУН на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у Варшаві. Більшість ув’язнених становили українці (члени ОУН і КПЗУ), а також польські політичні супротивники режиму санації. Припинив існування 18 вересня 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною).
Режим у цьому таборі був побудований на безглуздій жорстокості, яка передбачала багатогодинну муштру, фізичні покарання, пересування виключно бігом, заборону розмовляти. Мені це нагадало табір для борців проти португальського колоніалізму в Кабо-Верде. І там, і там, за термінологією Мішеля Фуко, йшлося про використання тіла для знищення духу. Бо метою системи покарання було не просто покарати, а зламати людину як політичного субʼєкта, щоб вона не хотіла свободи ані для себе, ані для свого народу. Згідно з Францом Фаноном, поява таких таборів є індикатором агонії колоніального режиму, який скидає маску «цивілізатора» і починає діяти виключно мовою грубої сили, тим самим робить майбутній субальтерний вибух неминуче кривавим.
(Далі буде.)