У спорах щодо звільнення за власним бажанням вирішальне значення має те, чи існувало дійсне та вільне волевиявлення працівника на припинення трудових відносин у момент звільнення.
Цей підхід Верховного Суду добре демонструють дві справи з протилежними результатами — № 143/254/24 та № 462/4233/24.
У першій справі суди встановили, що працівницю належним чином не повідомили про фактичну зміну місця роботи, а нова посадова інструкція містила індивідуальні умови, яких не було в документах інших працівників на аналогічних посадах. Водночас роботодавець не зміг переконливо пояснити причини таких рішень.
У спорах щодо звільнення важливо розуміти, які дії роботодавця суди вважають достатніми для підтвердження тиску на працівника.
Суд оцінив у сукупності посадові інструкції, документи щодо організації роботи, службову характеристику, показання свідка та часовий зв’язок між зміною умов праці й написанням заяви. У результаті психологічний тиск та відсутність дійсного волевиявлення працівниці були визнані доведеними.
Інший підхід застосовано у справі № 462/4233/24. Працівниця подала заяву про звільнення, перебуваючи під вартою, та стверджувала, що зробила це через погрози. Однак належних і допустимих доказів таких погроз та їхнього зв’язку з роботодавцем суду не надали.
Верховний Суд наголосив, що вразливе становище працівника саме по собі не підтверджує примусу до звільнення. Суд також врахував, що після звільнення з-під варти працівниця не відкликала заяву та не повідомляла роботодавця про примус.