Часовоярський напрямок залишається одним із найнебезпечніших та стратегічно найважливіших. Дорога з напівзруйнованого міста веде просто на Костянтинівку, яку російські війська намагаються захопити, але поки що безуспішно. Вже понад два роки цю територію боронять бійці 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
«Ворог нищить усе. На подвір’ях — могили; тіла цивільних іноді лежать просто на вулицях. Ближче до Часового Яру дороги всипані росіянами», — так описує побачене на цій ділянці фронту один із розвідників бригади.
Тут кожен виконує свою задачу заради спільної мети: розвідники, що ризикують життям у ворожому тилу, дають бій і не дозволяють противнику просунутися далі, до Краматорська та Слов’янська. Артилеристи, працюючи під постійною загрозою дронів, знищують ворожу артилерію та піхоту, прикриваючи штурмові групи. Журналістка LB.ua побувала на позиціях артилерії та поспілкувалася із захисниками перед їхнім виходом на бойове завдання.
Найкраще, що могло статися з артилеристами
«Якщо піклуватися про неї, як про дитину, вона буде показувати себе добре», — так відгукуються артилеристи 24-ї бригади про свою гармату «Богдана». Ця 28-тонна установка калібру 155 мм з’явилася на озброєнні бригади кілька місяців тому. За цей час вона здійснила чотириста пострілів, один з яких повністю зруйнував під’їзд будівлі на окупованій території, де перебувала російська піхота.
«Богдана — це найкраще, що могло з нами статися», — ділиться командир екіпажу з позивним Марвел. Він служить в артилерії з 2018 року і має досвід роботи з гарматами радянського зразка. Головна перевага «Богдани» — це дальність стрільби, яка дозволяє екіпажу знаходитись якомога далі від ворога. Це критично важливо для артилерії, яка є привабливою ціллю для противника.
«Богдана» розміщена в капонірі десь на Донеччині, ретельно прихована маскувальною сіткою. Командир отримує координати цілі. Сьогодні завдання — знищити ворожу гармату, що знаходиться за 30 кілометрів у тилу противника. По рації надходить команда: «До бою!».
В умовах обмеженого простору капоніра екіпаж працює злагоджено. Доставляють снаряд, що важить трохи більше сорока кілограмів. Артилеристи жартують, що від такої ваги «хребет вже тріщить», але до цього можна звикнути. За кілька хвилин команда з чотирьох осіб заряджає гармату та наводить її за вказаними координатами. Навідник спускається з машини, відходить на безпечну відстань і кричить: «Постріл!».
Лунає потужний вибух, що здригає землю. З-під землі здіймаються пожовкле листя, пил і грудки ґрунту. Машину швидко маскують, адже невдовзі може прилетіти ворожа «відповідь».
Тепер залишається чекати наступної команди. Поки ворожа гармата не припинить стріляти, артилеристи працюватимуть. Скільки завдань буде сьогодні і коли саме — невідомо. Тому артилеристи жартують: «У нас вільний графік. Ненормований». У середньому за день вони випускають до п’ятнадцяти снарядів. Їхній рекорд — тридцять чотири.
Хлопці сідають біля бліндажа, курять. Командир розмірено цмулить каву з чашки з зображенням героїв аніме.
У небі чути неприємне дзижчання. Дрон. Артилеристи відразу розпізнають звук ворожої машини. Бійці протиповітряної оборони, одягнені в плитоноски поверх спортивних костюмів, хапаються за зброю і зриваються з місця, зникаючи в зелених заростях. Один з артилеристів вмикає детектор дронів «Чуйка», але на екрані порожньо. Невдовзі чути звук, який для цивільного вуха може бути непомітним, але він заспокоює військових.
«”П*сюн” полетів», — каже Марвел, маючи на увазі український дрон-перехоплювач P1-SUN.
Російські дрони намагаються знайти позицію «Богдани», тому гармата веде вогонь у перервах між ворожими атаками. За сорок хвилин знову надходить команда «до бою!». Силуети артилеристів зникають у зелені. Через кілька хвилин лунає звичний вже вибух.
Розвідники йдуть туди, куди не ходять навіть звірі
Стіни підвалу обшиті чорною будівельною плівкою. У приміщенні стоять чотири двоярусні металеві ліжка. З одного звисають плед з логотипом модного дому Versace, бронежилети та гвинтівки. Тут майже порожньо, лише на одному ліжку спить кремезний чоловік з поголеною головою. Це Тарас, розвідник 24-ї бригади. Він спить вдень, адже вночі вирушає на завдання. Усі деталі він дізнається безпосередньо перед виходом, але невідомість не турбує його сон, бо це звична справа.
На світанку Тарас вестиме піхотинців на позиції на Часовоярському напрямку. Розвідники зазвичай пересуваються посадками та бездоріжжям, куди не можуть дістатися наземні роботизовані комплекси. Туди, каже Тарас, не ходять навіть звірі. Лише бомбардувальники в небі та люди на землі.
Розвідники на маршруті виконують чимало завдань: проникають у тил росіян, проводять піхоту, штурмують позиції, мінують дороги, евакуюють поранених. Безпосередньо розвідку ведуть дрони, але й вони не можуть повністю замінити людину, зазначає Тарас. «Пташки» погано бачать у посадках, де може ховатися російський піхотинець і тижнями сидіти в укритті. Особливо дрони сліпі в негоду та туман. Тоді розвідники першими штурмують позиції. Тарас не рахує, скільки бойових виходів мав за чотири роки служби. Його думки зайняті іншим: як безпечно завести і вивести хлопців.
Маршрути щоразу нові, змінюються залежно від обставин. Іноді за день доводиться пройти лише кілометр, а минулого разу Тарас подолав вісімнадцять. Тоді розвідник підібрався зовсім близько до Часового Яру.
«Давно я такої дороги не бачив. Всипана росіянами. Просто йшов по їхніх трупах», — згадує цей вихід Тарас.
Нічний дзвінок
Тарас спить міцним сном. А його напарник, Сергій, не може заснути. Перед виходом він хвилюється, прокручуючи в голові завдання. Розвідник сам не розуміє, звідки це хвилювання, адже він досвідчений і лише три дні тому повернувся з подібної місії. Сергієві відомі лише дві позиції, до яких він має дістатися. Там, імовірно, стоять російські мінометники. Якщо його помітять — буде біда. Подальший маршрут він дізнається вже по рації від командира з позивним Мойсей.
Чоловіки піднімаються з ліжок серед ночі. Тарас швидко збирається й одягає екіпірування, а Сергієві це дається важче. Слухаючи на телефоні реп про війну, він пакує в рюкзак лише їжу, знаючи, що немає сенсу перевантажувати спину. До харчування на виході він ставиться серйозно: бере з собою навіть пластиковий контейнер з котлетами.
Тарас уже вийшов до машини, а Сергій комусь телефонує.
«Ти можеш сказати мені слова, щоб я запам’ятав? От прям запам’ятав?» — питає чоловік, злегка драматизуючи.
З телефону нерозбірливо лунає жіночий голос.
«Я знаю. Я тобі вдячний за те, що ти з’явилася в моєму житті. Давай без гучних слів і смутку», — продовжує чоловік. В один момент Сергій починає відповідати знервовано, бо співрозмовниця хвилюється: «Тільки не починай. Тим більше перед виходом».
«Якщо хтось не свій, запитуйте і одразу стріляйте»
Машина виїжджає. Позашляховик мчить порожньою трасою під антидроновими сітками в рожевий світанок. Згодом він звертає в хащі й через деякий час зупиняється на базі піхоти. Ще темно, тому під час знайомства розвідники не бачать облич чоловіків, яких поведуть на позиції. Дізнаються, що для більшості це перший вихід. Вони щойно пройшли базову військову підготовку. Трохи світає, вже можна розгледіти обличчя. Піхотинців шестеро, усі — зрілі чоловіки. На землі видно сотні недопалків, які залишили інші бійці перед виходами.
Сергій більше не нервує: вмикає режим «рекса» і починає перевіряти аптечки кожного бійця. Хоча ззовні він не схожий на затятого вояку — невисокий, худорлявий — він здобув бригадну відзнаку за цілий рік на позиціях. Тому новобранці уважно слухають кожне його слово.
«Хлопці, я вже три роки так воював, і ось четвертий. Якщо хтось не свій — запитуйте і одразу стріляйте. Одразу валіть», — пояснює Сергій.
Він навчає піхотинців дивитися лише під ноги, бо на землі можуть бути міни та нерозірвані боєприпаси. А за небом стежитимуть розвідники. Ось і зараз, ще на базі, вони курять під кронами дерев, бо над головою чути ворожий дрон. До світанку небо на Донеччині завжди «гаряче». У темряві краще не ходити, бо дрон може помітити навіть мишу.
Вихід у невідомість
Крім глухого шуму артилерійських пострілів та дзижчання дронів, неподалік чути новий звук. Ніби наближається дикий звір. Насправді мчить бронемашина «Спартан», яка відвезе бійців на вихідні позиції. До неї приварена протидронова решітка, яку жартома називають «мангалом». Зверху на решітку накинута зелена маскувальна сітка. З усім цим «добром» і шумом здається, що «Спартан» їде зі швидкістю звуку. Насправді ж — розвиває до 90 кілометрів на годину.
Машина зупиняється. Звідти виринають двоє військових: один у піксельній формі, інший — у спортивному костюмі. Вони не розмовляють, лише мовчки курять. Перша група швидко займає місце в кузові «Спартана». Тарас без зайвих сентиментів гуркотом закриває кришку. Машина рушає, підіймаючи за собою стовп пилу.
Друга група на чолі із Сергієм чекає. Кожен по-своєму переживає напругу: хтось докурює цигарку за цигаркою, хтось перевіряє кілька разів, чи добре зав’язані шнурівки на берцях і чи не випадає щось із масивного рюкзака. Сміються, жартують. Але щойно треба зайняти місця попередників у «Спартані», усмішки зникають.
Машина їде геть. Вона минає ділянку, де пересуватися транспортом ще відносно безпечно. Далі групи мають подолати кількадесят кілометрів пішки. Піхотинці не знають місцевості. Навіть Сергій і Тарас орієнтуються, мабуть, за м’язовою пам’яттю та уявою. Навіть будівлі — поганий орієнтир, адже наступного дня їх може до невпізнаності змінити удар російської авіабомби.
За три дні розвідники повернулися з місії, залишивши піхотинців на позиціях. Невдовзі Сергій вирушив на нове завдання. На маршруті його застали ворожі FPV-дрони. Він стрибнув у сховок під деревами і натрапив на міни. Він отримав важкі поранення, внаслідок яких втратив обидві ноги.