© Ірина Марконі/flickr
Софія Коваленко
Наприкінці березня вистава «Процес» у Театрі на Подолі стала лавреаткою Премії імені Олега Вергеліса — багаторічного редактора відділу культури «Дзеркала тижня».
Історія про боротьбу маленької людини з великою бюрократичною машиною поставлена за однойменним романом Франца Кафки. Режисером, автором адаптації твору й музичного рішення виступив Давид Петросян.
Ірина Марконі/flickr
Художниця-постановниця та художниця з костюмів — Анна Шкрогаль; художник з освітлення — Максим Музира; пластика — Ольга Голдис; звукорежисер — Сергій Шевченко; відео — Олександр Братіно; помічники режисера — Софія Людвіченко, Влад Цехмейструк.
«Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували», — виставу розпочинає голос режисера Давида Петросяна, який цитує роман Франца Кафки.
«Процес» — естетичний оргазм для очей і вух. Музика, світло й пластика — основа, завдяки якій дійство злагоджене і плавне. Вистава поступова і зв’язна, саме її логічність створює абсурдно-безглуздий кафкіанський світ.
Ірина Марконі/flickr
Сценографія композиційно цілісна, глибока, водночас ніби душить особистий простір головного героя. Тепле м’яке світло торшерів створює атмосферу інтимности: мене як глядачку провели в закуток, щоби розповісти таємницю. Яку? Дізнаюся в «Процесі».
Пошарпані двері й шафа, жовтаві абажури, трюмо й ширма, грамофон, старе крісло, накрите в’язаним пледом, — усе в пастельно-кремових відтінках. Є сцени, коли речі побуту оживають, наприклад, крісло танцює з торшером. Мені це нагадало мультфільм «Красуня й чудовисько», у якому діяли підсвічник, посуд та інші предмети інтер’єру. Усе — ніби п’янкий сон, така ж абстрактність, із якою намагається боротися Йозеф.
Позаду основного реквізиту, що використовують актори, від самого початку існують і вже завішані, опечатані речі. Процес розпочався задовго до того, як про це повідомили К. А, можливо, взагалі не існує ані початку, ані кінця процесу, є лише момент усвідомлення.
Роль прокуриста банку Йозефа К. виконує акторка Ольга Голдис. Чоловік постає дрібною мурашкою, маленькою людиною, котра блукає безкінечними коридорами бюрократичної системи. Смішний у намаганнях здаватися незалежним від світу, якому байдуже на нього. Йозеф розгублений, жалюгідний, карикатурний, його слова не сприймають серйозно. Хореографія втілила в героєві нервовість, але при цьому рухи плавні й повністю підпорядковуються музиці й звукам.
Ірина Марконі/flickr
Чи існує суддя? Хто провадить процес? Закриваються куліси і Йозеф потрапляє на перше слідство за його справою. Скуйовджений прокурист стоїть і білому світлі прожектора. На слуханні лише він і голос судді — режисера вистави. Кафка прирівняв людське життя до судового процесу, а Петросян — до перформансу, який розігрують навколо звинуваченого.
«Я живу в правовій державі. Закони в нашій державі непорушні. У нас панує закон», — говорить К., поки варта заміряє його параметри. Виміряти потрібно всюди, адже Йозефа теж із часом опечатають. Його слова й заперечення означають аж нічого, що підтверджує цифра «нуль», коли героя намагаються зважити.
Вартових грають Юрій Феліпенко (в іншому складі Костянтин Темляк), Леонід Шеревера, Євген Ковирзанов, Кирило Карпук і Станіслав Крушинський. Прості виконавці, які нічого не тямлять у правосудді та юридичних справах, а щодо Йозефа мають величезну перевагу — вони вільні. «Малєнькіє люді», які замовчують великі проблеми суспільного устрою й натомість отримують начебто волю, але ж свобода переміщення — це не свобода слова й дії. Не хотіти нічого знати — не зняти з себе відповідальність.
Ірина Марконі/flickr
Бюрократична система настільки просочилася в життя, що навіть аби зустрітися з інспектором, роль якого виконує Артем Атаманюк, потрібно дотримуватися обов’язкової інструкції — вдягнути чорний піджак. Скільки разів ви додержувались певних правил, аби на вас звернули увагу чи тим паче вислухали? Правосуддя розкривається як поняття ефемерне.
Наприкінці вистави інспектор з’являється в подобі тюремного капелана. Перший має дурний обов’язок — повідомляти про арешт. Священник же повинен донести істину: «Суд приймає тих, хто приходить, і відпускає тих, хто йде». Перевтілення з одного на іншого передає дволикість устрою: мене і засудять, і відпустять мої гріхи.
Зовнішньо секретарка адвоката Лені у втіленні Артема Каратаєва нагадує порцелянову ляльку, а її макіяж та яскраво-рожеві панчохи скидаються до образів танцівниць кабаре. Вона манірна, але грубувата; граційна, але жорстка. Єдина героїня, єдиний жіночій образ у постанові й той у виконанні актора, не актриси. Режисер відмовився від поняття ґендеру — акцент на характерах і психофізиці.
Становище жінки в чоловічому суспільстві — одна з наскрізних тем в «Процесі». Бюрократична система оволодіває людиною так само, як чоловік намагається оволодіти жінкою, відповідно бюрократія є наслідком патріархату. На жаль, в Україні й досі існує чимало упереджень, зумовлених патріархальними установками. Суспільству властиві стигми «слабкости, тендітности, жіночности» або ж «мужности, завойовництва, сили».
Паперова машинерія підкорила К., а він жінку — ні. У виставі це показано, коли танець Йозефа й Лені переходить до любощів-пестощів, але не до сексу, бо К. загубив той самий спосіб умовної влади над жінкою — у штанях пусто, нічогісінько нема. Він починає шукати пропажу і стає схожим на іншого персонажа кафкіанського світу — комаху, до якої уподібнився Грегор Замза в оповіданні «Перевтілення». Неважлива світові людина.
Одного з представників правосуддя, адвоката, грає Максим Максимюк. Мізансцени з судовцем і Лені схожі на картину Рубенса «Вакх». Давньогрецький бог вина, родючости, також пов’язаний із розпустою. Позаду нього дружина Аріадна, як і секретарка позаду адвоката. Можливо, Лені мала б запропонувати Йозефу нитки Аріадни та, схоже, порятунок не в її компетенції. Вона лиш дарує любов усім звинуваченим.
Адвокат розповідає прокуристу про три варіанти ходу процесу: повне виправдання, що, звісно, неможливо; начебто виправдання, за якого тебе згодом знов заарештують; і затягування справи. Знайомо, чи не так?
Режисер проводить паралель із процесом звільнення України від бюрократичної системи протягом років незалежности. Процесу купця Блока, якого грає Олег Стефан, — понад 30 років (у романі ж — понад п’ять). Блок, міркуючи про нісенітність бюрократії, крейдою пише на дверях фразу латиною про взаємозалежність провини й справедливости, а після поверх писанини малює фалос. Глядачеві знову наголошують на патріархальних витоках паперового світу.
У фіналі Ольга Голдис знімає костюм і перуку, стирає грим. Замість прокуриста банку глядач бачить жінку. «О, клоуни! Хлопці, ви в якому театрі працюєте?», — говорить К. в новій подобі до вартових. Клоуни забивають жінку й опечатують, як і решту предметів у будинку, а вона сміється їм в обличчя. К. не вдалося здолати правосуддя, але він зрозумів його безглуздість.
Сучасна Україна дотепер існує в парадигмі, заданій радянщиною. Легше затягувати справу й не шукати вирішення проблеми, щоб уникнути відповідальности. «Процес мало-помалу обертається на вирок…». Паперова тяганина призводить до корумпованости й недієвости державних органів. Згадайте лише статки, зароблені посадовцями на підробленні довідок під час великої війни.
